А Пєтя Симоненко таки брехун

Виявляється, лідер комуністів не лише любить Леніна та молодих журналісток, він ще й полюбляє казати неправду. Звісно, для українських політиків це справа звична, тим більше для політиків родом зі світлого комуністичного минулого. Але про кого про кого, а про Петю ми навіть не могли такого подумати. Такий красивий губатий чоловік з такою поважною сивиною, лідер такої цнотливої та непримиренної партії…

Не без того, звичайно, що не все воно таке біле та пухнасте у того Петі. І комунізмом від нього несе з кожним днем дедалі менше та менше. Дедалі більше буржуазні віруси опановують і його, вірного ленінця, і всю його серпасто-молоткасту конторку. Воно й не дивно. Який там в с-ці комунізм, коли на дворі 21 століття. Не носити ж куфайку, коли можна ходити в добротному буржуазному піджачку, їздити на надійному мерсі і хлєбати похльобку в елітному ресторанчику. Просто є такий прикол – захищати права трудящих. От і все. Що може бути прикольніше, га? Були б бабки.

Єдине, у чому комуністи справді поки що послідовні, це в несприйнятті української державності як такої. Ну не вірять вони, сердешні, що українці можуть бути щасливі без «братнього» російського народу. Не вірять. Вже навіть їхній лідер власним прикладом довів, що кохану дружину можна, як набридне, змінити на нову, а вони все ще переконані, що найкраща партія для України – це нерівний і до речі нетрадиційний одностатевий шлюб з Росією. Збоченці якісь, чесне слово. Таке враження, що комуністична партія України працює свахою на службі у сусідів. Правда це чи ні, стверджувати не буду, але підозрюю що десь саме в цьому напрямі і лежить зарита собака. А в контексті собаки й виходить, що, відробляючи гонорари, сучасні українські комуністи не лише змушені грати неприродну для себе роль борців з буржуазією за щастя трудящих, а й цинічно брехати. І не в дрібницях, як ви, мабуть, подумали, а брехати по-крупному, аж давлячись власною слиною. Яскравий приклад – невизнання Голодомору. Цифра в 10 мільйонів трупів для комуністів – це не аргумент. Звісно, на їхній совісті, пардон, на совісті тих, чиїми нащадками вони себе вважають, і більш криваві досягнення. Тому 10 млн. скелетів під ногами можна і не помітити. Та й мертві не вміють ображатися, а живим все якось немає відваги зламати за таке кілька більшовицьких щелеп.

Втім днями трапився прекрасний прецедент, який дає нам всім шанс вивести цих «борців» на чисту воду. Історія проста, як двері. Звиклий безкарно гнати всіляку ахінею Пєтя Симоненко, виступаючи в 2007 році в парламенті, заявив, що начебто Адольф Гітлер колись вручив Роману Шухевичу дві німецькі нагороди – «Залізні хрести». Зазвичай, всі заяви Петра Миколайовича народ навіть не фільтруючи пропускає повз вуха, але тут сталося щось нечуване. Занепокоїлись навіть історики. Як це такий важливий історичний факт – і невідомий історичній науці? Можливо, лідер комуністів має доступ до якихось надсекретних архівів? Як згодом виявилося, ні. Це був звичайних потік комуністичної свідомості. Кажучи мовою «поета» Чехова, «запор мислі і понос речі». І якщо історики ще змогли проковтнути таку «пургу» від Петра Миколайовича, то діти Головнокомандувача УПА, природно, цього спокійно залишити не змогли. Занадто багато цей чоловічок собі цього разу дозволив. Адже ніхто не має права безкарно оббріхувати людину. Тим паче людину, яка заради свого народу пожертвувала всім, що мала включно з власним життям і життям своїх дітей та рідних.

Одним словом, живі родичі легендарного командира подали на Симоненка в суд. Суд довго чекав від комуністів підтвердження слів їхнього лідера, але вони не змогли навести жодних ані найменших доказів того, що сказане Петром Симоненком є правда. В результаті 14 січня цього року Печерський суд Києва задовольнив Позов дітей Головного командира УПА Романа Шухевича до першого секретаря ЦК КПУ Петра Симоненка і вирішив: «Зобов’язати Симоненка Петра Миколайовича на найближчому з моменту набрання законної сили рішення суду пленарному засіданні Верховної Ради України спростувати поширену ним недостовірну інформацію про Романа Шухевича». Про це на своєму сайті повідомив Мойсей Фішбейн – визначний український поет і перекладач, лауреат премії імені Василя Стуса, член Українського Центру Міжнародного PEN-клубу та Національної спілки письменників України. Також Фішбейн повідомив, що відповідач не оскаржив у відведений час рішення суду, а тому воно набуло чинності.

Тепер залишається чекати. Дуже скоро ми дізнаємось, наскільки лідер комуністів є законослухняним громадянином і чи виконає він те, що зобов’язаний виконати. Оце б картинка була. Думаю, ціла Україна із задоволенням поспостерігала б, як завжди пихатий більшовицький вождь вибачається перед дітьми головного командира Української Повстанської Армії. Втім особисто я сумніваюся, що ми матимемо нагоду отримати аж таке задоволення. Адже комуністи зазвичай не дотримуються слова, не шанують законів, і каятись у них не заведено. Принаймні, так було завжди. Втім сам прецедент дуже цікавий. Цікавий вже хоч би тому, що доводить до розчарованого українського суспільства кілька важливих моментів. Момент перший – суд в Україні хоч рідко, але все-таки буває непідкупний. Момент другий – брехати в будь-якому випадку погано. Особливо брехати з парламентської трибуни і особливо коли ти носиш у кишені посвідчення народного обранця. Момент третій – на місці Симоненка могли бути інші не менш цікаві персонажі, які також люблять перекручувати українську історію і ображати українців на догоду своїм закордонним грантодавцям. Серед них може і повинно опинитися чимало депутатів і колишніх урядовців. А тому гріх буде не скористатися таким прецедентом. Принаймні заради принципу.

Як це реально зробити? Дуже просто. Думаю, кожен свідомий громадянин із задоволенням пожертвує пару гривень, аби відстояти честь та гідність своєї Нації. А далі справа за свідомими юристами. Позов в суд і п’ємо шампанське! Де-де, а тут ще справді неорана нива.