Між Богом і чортом

Життя дуже схоже на інтерв’ю. Інтерв’ю з самим собою. Його неможливо з часом виправити і відредагувати. Воно залишиться таким, яким ми його надиктували, відповідаючи на, здавалось би, прості, банальні запитання, на які нерідко чомусь дуже важко знайти правильну відповідь. Хто я, звідки, який сенс мого існування, хто мої предки, куди я йду, чи правильно я живу, що чекає мене в майбутньому, і що я залишу після себе?

Правильність відповіді залежить багато від чого, але її пошук неодмінно стосується одвічної проблеми вибору. І хоча багато хто не сильно заморочується такими дурницями, дурниці все одно нікуди не зникають і рано чи пізно момент вибору настає. Момент, коли біле треба відділити від чорного, сморід г-на від запаху квітів, а Бога від диявола. Вибір завжди дається важко, але від нього нікуди не втечеш.

Сотня депутатів Київради на днях також зробили свій вибір. Чесно кажучи, його можна було б навіть не помітити. Власне, це й вчинила більша частина жителів древнього Києва. Але не помітити його не вдасться, бо значення його куди масштабніше, аніж ця сотня депутатів здогадується, а з ними – ще добрий кавалок того народу, який в звітах називають то населенням, то електоратом і який все ще населяє територію під назвою Україна. Вибір народних обранців банальний. Стосувався він, як це не парадоксально, назви вулиці. Залишити їй ім’я гетьмана Івана Мазепи чи перейменувати в нічим не примітну Лаврську. Здається, нічого особливого, чи не так? Депутати так само подумали – і перейменували. Але парадокс полягає якраз в тому, що все велике та доленосне починається і складається якраз з дрібниць.

Насправді депутати вибирали не між назвами. Розумним людям зрозуміло, які мотивації спонукали їх до того. Аби бути лаконічним, процитую Тараса Шевченка: «раби, підніжки, грязь Москви…». Думаю, цього буде достатньо. Дуже символічно, що цей вибір стосується саме назви дороги. Бо насправді він цивілізаційний. І питання зовсім не в назві, а у сприйнятті свого місця і свого призначення в історії свого ж народу. Питання в шляхах та векторах, які ми нині для себе вкотре вибираємо. Вектор до свободи, до цивілізації, до Європи чи вектор на схід, в рабство і темінь московського самодурства. Дилема між вулицею імені Мазепи та вулицею Лаврською – це дилема між своїм «Я» і нав’язаним окупантами міфотворцями світосприйняттям. Адже питання насправді не в тому, хто більше заслужив собі увіковічнитись в назві вулиці – Мазепа чи лаврські старці. Вони тут взагалі ні до чого. Компроміс страшніший. І стосується він в першу чергу символів. Адже Мазепа і є якраз символом тої ж свободи, національної самоідентифікації, європейських цінностей і головне національного самовизначення. А от під, здається, нейтральною, нічим не примітною назвою «Лаврська» якраз і ховається інший символ. Символ заперечення свободи і права українців на власну державність. Чи не простіше б було б назвати все своїми іменами і перейменувати вулицю Мазепи у вулицю Петра І? Навіщо робити ці єзуїтські підміни? Все ж і так зрозуміло. Якщо не Мазепа – тоді Петро. Два непримиренних символи, які впродовж століть змагаються за українську душу.

Триста років з подачі Петра І московська церква проклинала Мазепу за зраду. Ось цитата з цього прокляття: «Новый изменник, нарицаемый Ивашка Мазепа (какое презрение даже к имени!), бывший гетман украинский, или паче — антихристов предтеча, лютый волк, овчею покрытый кожею, и потаенный вор, сосуд змеин, внешне златом блестящий, честию и благолепием красящийся, внутри же всякой нечистоты, коварства, злобы диавольской, хитрости, неправды, вражды, ненависти, мучительства, кровопролития и убийства исполненный. Ехиднино порождение, как змей вселукавый, яд своего злого умышления на православное государство изблева в 1708 г. в месяце декабре… Как второй Иуда-предатель, отвержися Христа Господа и благочинной державы…» Вражає, чи не так? А писали ці слова люди, які проповідували Божу науку і називали себе учнями Христа…

Ім’я Мазепи стало символом антимосковства. Всіх українців, які бунтували проти кремлівського самодурства, називали не інакше, як мазепинцями. Пізніше схожу схему застосували і до Петлюри, і до Бандери. Зрештою, нічого особливого у цьому немає. Стандартна поведінка стандартного окупанта. Але є у цій поведінці один суттєвий момент, а саме позиція церкви. Церкви, яка називає себе Христовою, яка нібито повинна нести у світ Божу любов та Боже слово. Я далекий від думки про можливість об’єктивно сприймати певні історичні події представниками ворогуючих сторін. Тим більше розумію неможливість існування такої об’єктивності в московському православ’ї. Впродовж всього існування цієї церкви вона завжди була лише інструментом для побудови імперії і аж ніяк не інструментом Божим. Від церкви у ній лише назва. Експлуатуючи на свій лад християнські цінності, вона виконувала і продовжує виконувати куди прагматичніші завдання, а саме «служи царю і отєчєству, але аж ніяк не Богові». Звідси і «Третій Рим», і «Русскій мір» і ще багато всякої єресі.

Втім, як би не перекручували Христової науки адепти московського православ’я і як би не маніпулювали свідомістю, правда все одно залишається лише одною. Тим паче в очах Бога. Можна скільки завгодно таврувати Мазепу всеможливою гидотою, а Петра возвеличувати до лику святих, але на Божу справедливість це аж ніяк не вплине. «Бог – не дитина щоб слухати дурного галатина», – каже народна приказка. Бог дав чіткі правила та закони, і їх можна або дотримуватись або ні. Я не знаю, де по смерті опинився Гетьман України Іван Мазепа, в раю чи пеклі, зате я чітко переконаний що Петро смажиться на пекельній пательні і буде смажитись на ній вічно. Чому? Та тільки тому що кожен отримує те чого заслужив – «по вчинках своїх»…

Мазепа не святий, принаймні, не був ним за життя. Але це людина, яка для свого народу і для прослави Бога зробила дуже і дуже багато. По-перше він «душу свою поклав за братів своїх», за ввірений йому Богом народ. А це вже немало. Його «зрада» – це вибір між служінням своєму народу і окупантові, який прагне цей народ знищити. Єдиний можливий на той час вибір, до якого він ішов впевнено і послідовно. Мазепа – не самодур. Він будував українську державність всіма можливими способами, максимально уникаючи пролиття крові. Він працював на перспективу, плекав і зміцнював кадри, дбав про освіту, всеможливими способами захищав звичайних людей від царського свавілля. Він лікував Україну від страшної руїни, на корені рубав будь-який розбрат і сваволю, дбав про господарство, розвивав торгівлю та промисловість. Мазепа був чи не єдиним справжнім українським володарем за багато століть. На його рахунку сотні, а то й тисячі прикладів благочестя. Хто ще, скажіть на милість, був фундатором і меценатом такої кількості храмів та монастирів як Мазепа? Варто лише перерахувати самі назви, аби зрозуміти всю велич цієї людини.

На рахунку Мазепи: Києво-Могилянський колегіум який він розбудував своїм коштом до рівня Академії, Києво-Печерська Лавра, в якій його досі проклинають за те, що він профінансував відбудову Троїцької Надбрамної церкви, Успенського собору, побудову Церкви Всіх святих над Економічною брамою та Кам\'яного муру що оточує монастир. Проклинають його і за побудову та відновлення інших храмів. А саме: Церкви Різдва Богородиці, Микільської лікарняної церкви, Трапезної Покрови Богородиці, Вознесенської церкви, Свято-Троїцького собору Кирилівського монастиря, Микільського собору, Богоявленського собору, Софіївського собор в Києві, а також дзвіниці та мурів Софійського монастиря, дзвіниці Пустинно-Миколаївського монастиря, церков Живоначальної Трійці, Св. Миколи, Воскресенської та Покрови Богородиці в Батурині, собору Вознесіння Господнього Бахмацького монастиря, Успенської церкви трапезної та дзвіниці Глухівського монастиря, Успенської мурованої трапезної церкви і малої трапезної церкви Густинського монастиря, Покровської церкви в с. Дігтярівці на Чернігівщині, церкви Пресвятої Богородиці Домницького Різдвяно-Богородицького монастиря, церкви Петра і Павла в с. Іванівському, церкви Покрови Пресвятої Богородиці на Січі, дерев\'яного храму Св. Іоанна Предтечі Кам\'янського Успенського монастиря, церкви Покрови Пресвятої Богородиці Батуринського Крупицького монастиря, Храму Преображення Господня Лубенського Мгарського монастиря, Трапезної церкви Лубенського Мгарського монастиря, дерев’яної церкви в ім\'я Воскресіння Христового і мурованої Воскресенської церкви в Любечі, Собору Св. Миколая Макошинського Миколаївського монастиря, церкви в селі Мохнатин, церкви Пресвятої Богородиці у Новобогородицьку, Вознесенського собору в Переяславі, дерев\'яної церкви в с. Прачі, Петропавлівської церкви в Рудні, Троїцького собору Троїцько-Іллінського монастиря у Чернігові, а також П\'ятницької церкви, Св. Івана Євангеліста, Борисо-Глібського кафедрального собору, церкви Іоанна Предтечі і трапезної з двобанним храмом Всіх Святих в Чернігові, а також Микільської церкви у Білій Церкві, Братського Богоявленського монастиря, Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, Хрестовоздвиженського собору Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря і Чернігівського колегіуму.

Меценатство Мазепи не обмежувалось будуванням та реставрацією. Гетьман обдаровував книжками бібліотеку Київської академії, а також церкви та монастирі. Пересопницьке Євангеліє на якому українські Президенти приймають нині присягу, він подарував кафедральній церкві в Переяславі. Інше розкішне видання Євангелія було подароване Верхратському монастиреві біля Рави-Руської, два чудово виданих Євангелія отримав від гетьмана Лубенський монастир. Фундував Мазепа і видання Євангелія арабською мовою, друкованого в Алеппо в Сирії, робив щирі подарунки для церков Палестини, Антіохії, Олександрії, грецького Афону і Царгорода. Зокрема для церкви Гробу Господнього в Єрусалимі він подарував срібну плиту, срібну миску і розкішну срібну Плащаницю розміром метр на півтора, яка зберігається там донині.

Це далеко не повний перелік доброчинств гетьмана, але достатній, аби зрозуміти масштаби його душі і глибину віри в Бога. Втім, все пізнається в порівняні. А тому ласкаво просимо у світ його конкурента – царя Петра І. Офіційна московська пропаганда не перестає хвалити його звершення і не втомлюється трубити на весь світ про видатну історичну роль. Як ви вже здогадались, пропаганда не завжди мусить відповідати дійсності, а московська і подавно. В даному випадку прірва ще глибша. Бо будь яка правдива інформація про Петра ретельно фільтрується і приховується від широкого загалу, тому змалювати його портрет досить непросто. Непросто, але можливо. Буде, мабуть, цікавим ознайомитись з описом Петра Великого, зробленим його земляком видатним російським письменником початку століття, вбитим більшовиками Борисом Пільняком (1894–1938). Опис подається за книгою Миколи Воротиленка «Заповіт Петра І». Не переймайтеся, що він занадто довгий, – зате дуже пізнавальний.

Вивчаючи московські державні архіви, Борис Пільняк стверджував, що «Петро І був людиною цілковито ненормальною, абсолютно аморальною, самодуром, непередбачуваним садистом, вибуховим психопатом, алкоголіком, розпусником і гультяєм, повсякчас п\'яним, з дикими нападами «тоски та буйства». Був малописьменним, книжок не любив і не читав. Маніяк, брудний цинік, цінував життя людини не більше, як життя блощиці. Коли йшов повз якесь будівництво, а робітники кидали роботу, щоб йому вклонитися, він своїм дрючком убивав їх на місці, щоб не марнували час на поклони. Коли ж робітники не припиняли роботу і не кланялись йому, то вбивав їх за те, що не шанують свого царя. Петро І власноручно рубав голови зв\'язаним стрільцям і наказував своїм міністрам робити те ж саме. Він особисто протягом 6 місяців катував свого сина Олексія, хоч до цього урочисто пообіцяв простити йому і не карати, якщо він повернеться з Австрії додому. Був «винахідником» різних методів та обладнання для катувань і тортур. Петро І створив знамениту «клітку Петра І», в якій тримались та перевозились приречені ним люди. Ніякою мораллю не стримуваний, жив розпусно, прилюдно збезчестив дружину фельдмаршала Румянцева. Ґвалтував солдатів.

У Лейденському університеті він зі своїм почтом дивився, як студенти розтинали труп. Побачивши на обличчях свого почту огиду, наказав усім гризти мертвяка зубами. Одружився зі знаною всім повією, коханкою Меншикова. Його велике, смердюче, на тонких ногах тіло згноїли пранці. Не любив міняти білизну, носив брудну, смердючу тижнями. Мав бабське обличчя, обвислі щелепи, п\'яні, дикі, божевільні очі. Обличчя повсякчас смикалося і кривилося. Був настільки злопам\'ятним, що в 1697 році наказав викопати з могили тіло боярина Милославського, притягти на свинях до помосту на Красній площі, де рубали людям голови, і їхньою кров\'ю поливати Милославського. Також через роки звелів викопати повішаних стрільців і повісити їх знову. В останні роки свого життя терпів від конвульсій, помер від сифілісу.

Петро I заснував «Сумасброднейший, всешутейший, всепьянейший Собор» (своєрідний елітний клуб), що проводив найгидкіші блюзнірські оргії. Він сам написав статут і правила членства «Собору», які будь-яка нормальна людина посоромиться читати. Членами «Собору» була московська державна та релігійна еліта, всі ролі в цьому культурно-духовному «спектаклі» були поділені. Собор мав свого «патріарха» (сенатор Зотов), 12 «кардиналів», «єпископів» з такими «титулами», що жоден цензор не дозволить друкувати. Петро І носив титул «протодиякона». Були там також і «всешутейшие» матері-ігумені та архієрейші. Першою і головною заповіддю того собору було напиватись щоденно і ніколи не йти спати тверезим. На всіх таких царських прийнятях петровські гвардійці носили відрами горілку, а старшини пильнували, щоб ніхто не ухилявся випити за «здоров’я царя». Починалося все з пиятики, потім п\'яна ватага ганялася на конях по Москві, викрикуючи непристойності, хапаючи жінок та дівчат. Закінчувалось усе це тим, що приїздили до когось додому, де віддавались загальній розпусті. Петро І в цьому «соборі» влаштовував різні блюзнірські шлюби. Так святкуючи Ніштадський мир 1721 року, він наказав дати в присутності всього царського двору, розпустний шлюб (спектакль) у Троїцькому катедральному соборі «патріарху всепянєющего собора» І.Батурлінові із вдовою попереднього «патріарха» Н.Зотова. Офіційна московська церква цьому не протестувала. Різні елементи петровського «Собору» можна знайти в житті сучасної московської державної та культурної еліти.

Коли Петро I зі свитою приїздив до Лондону, то для всіх лондонських повій наставало свято. Такі дикі, п\'яні оргії та розпусту могли показати тільки московські люди. На ці дикі, п\'яні оргії та розпусту московських людей, британська влада закривала очі, бо цар платив за все розбите та поламане з державної казни «по-царськи». В Парижі Петро I поводився, як у Петербурзі. Зупиняв чужий ридван і наказував себе везти. Він та його «почет» заходили до крамниць, брали, що хотіли, і не платили. Виявляв своє хамство навіть до дружин французької аристократії. На офіційних обідах Петро І та його супутники не користувалися виделками, брали їжу руками. Практично все найближче урядове оточення Петра І не вміло читати і писати.»

Таким був «великий преобразователь» та національна гордість московського народу, що ніс «цивілізаційну місію» через століття. Аби в вас не виникло сумніву, що все це правда, вдамося до інших джерел. Ось як про цього «реформатора» відгукується російський історик Василь Рябінін.

«Петр I вошёл в историю с приставкой Великий. Однако вот парадокс: личностные, человеческие качества первого российского императора были настолько ужасны, что по-настоящему исследовать эту тему не решился ни один из историков. А между тем, если, конечно, беспристрастно взглянуть хотя бы на общеизвестные события петровского правления, то болезненная склонность характера этого монарха к изощрённому и необузданному садизму представляются очевидной. Пытки и казни были теми занятиями, где император, так сказать, отдыхал душевно и подзаряжался энергией для последующих будней. Многочисленные очевидцы с содроганием свидетельствуют, что он получал особое удовольствие от вида истерзанных и окровавленных человеческих тел. Наиболее красноречивым примером здесь может служить усмирение знаменитого стрелецкого бунта 1698 года. Узнав о подавлении стрелецкого восстания, прервал поездку в Италию и поспешил обратно в Москву. Здесь он несколько месяцев подряд, не пропуская ни одного дня (!), наслаждался допросами в пыточных казематах. Но настоящим апофеозам стали казни осуждённых, во время которых царь Пётр собственноручно умертвил разными способами 80 стрельцов…

…Заподозрив в 1719 году свою любовницу красавицу камер-фрейлину Марию Гамильтон в измене, Петр сразу же приказал казнить её. Молодая женщина тщетно молила о пощаде. Монарх остался непреклонен. И когда голова этой особы скатилась к его ногам, то он поднял её, некоторое время любовался искаженным предсмертной гримасой лицом, а потом … поцеловал долгим страстным поцелуем и приказал заспиртовать в специальной прозрачной банке.

Любил царь развлекаться, придумывая весьма оригинальные издевательства для своих подданых. В дни праздников все обязаны были напиваться до скотского состояния. За этим следили специально выделенные люди. Они отмечали тех, кто уклонялся от выпивки, и доносили о них императору. Затем следовало неминуемое наказание. Например, боярину Пушкину силой влили в рот литр уксуса, а Головина раздели догола, вымазали дёгтем и сажей и в таком виде заставили больше часа бегать по невскому льду. Оба после этого заболели и вскоре умерли.

Но судьба всё же часто наказывает садистов их же оружием. Так случилось и с Петром. Он ушёл из жизни ещё не старым мужчиной (имея от рождения всего 53 года) в страшных мучениях, вызванных последствиями алкоголизма и сифилиса».

Отакі от пироги, панове, така от справжня історія. Її можна продовжувати довго, але навіщо… Розумній людині все і так ясно, а на хворих і дурних, як то кажуть, не ображаються.

«Забути минуле – означає примиритися з його поверненням», – казав Черчілль. Замовчування правди – також з цієї серії.. Нині ми ще можемо відкоригувати своє майбутнє, якщо зробимо правильний вибір і, пам’ятаючи науку останніх століть, почнемо спільними зусиллями рухатись в правильному напрямку.

Київські депутати зробили свій цивілізаційний вибір. Їм ближча по духу постать Петра І зі всіма витікаючими з цього наслідками. Як каже народна мудрість, «скажи мені, хто твій кумир, і я скажу тобі, хто ти…».

Верховна українська влада, схоже, у цьому питанні також скоро визначиться. Не хочеться наврочити, але, здається, я вже знаю, який буде її вибір. Дуже б не хотілося, звичайно, аби він був таким самим, як у київських обранців, але від цього ніхто не застрахований. Хоча… Може, і пронесе…

Втім, на щастя, ці «далекоглядні» хлопці з депутатськими мандатами і чиновницькими посвідченнями – далеко не остання інстанція. Українці завжди були мудрим народом і вміли відрізнити пшеницю від полови, а г-но від меду. Нині знову прийшов час вибирати, і я переконаний, що вибір українців буде правильним і достойним. Незважаючи ні на що…

І Господь нас, повірте, у цю хвилину не залишить. Бережімо себе!