Чи подарують Св. Софію Кірілу Гундяєву?

В Україні ніколи не було скучно жити, а нині тим більше. Сюрпризи сиплються на голову як сніг. То когось скидають, то на когось вінки падають, то когось купують, то когось садять, то когось вбивають, то когось пробиває на одкровення, аж вуха завертаються. Ні дня без чогось перченого. Так і звикнути можна, і втомитися, і остаточно притупити в собі пильність. А от якраз останнього допускати не слід. Бо це лише початок. Ще буде і буде… Не натішимось…

На черзі нова фішка. В Україну знову їде Кіріл Гундяєв. Хто не в курсі - це теперішній розрекламований московський Патріарх. Людина м’яко кажучи, не однозначна, яку навіть в Росії сприймають дуже по-різному.. Їде, за твердженням представників його ж структур, з пастирським візитом. Можливо, це й правда, бо пастви у нього тут трохи є. Але от «пастирським» візит навряд чи варто називати, адже для того, щоб він таким був, потрібно як мінімум дві речі. По-перше, мусить бути пастир, а його в співробітнику колишнього КДБ Гундяєву важко розгледіти, а, по – друге, не мусить у ньому бути політики. Бо Божа наука і політика – то трохи різні речі, часто взаємозаперечні. А якщо основною метою Кіріла є нині просування концепції «Русского міра», то питання, в який спосіб «пастир» збирається пасти своїх овець, навіть не виникає. Відповідь відома. Як висловився першоієрарх РПЦЗ(А) Митрополит Східно-Американський та Нью-Йоркський Агатангел (Пашковський), комментуючи виступ Кіріла Гундяева під час першого його візиту в Україну, «це голос, прославляючий і сповідуючий Путінську кримінальну систему, а не розп’ятого Христа.»

Чому Кіріл насправді знову їде в Україну? Вже втретє впродовж року. Невже він так піклується проблемами своїх овець, і хоче їх привести в Царство Небесне. Навряд чи. Як стверджують російські джерела, якраз цими питаннями Кіріл не надто переймається. Нині він великий будівничий, зайнятий куди масштабнішою роботою. Він розбудовує свій «Русскій мір». Народам на просторі історичної Русі необхідно усвідомлювати свою загальну цивілізаційну приналежність і розглядати «Русскій мір» як загальний наднаціональний проект. «Русскій мір» мав би організуватись на кшталт Британської співдружності, — навчає Кіріл Гундяєв і відносить до цього поняття всі країни, де російська мова використовується як мова міжнаціонального спілкування, розвивається російська культура та зберігається загальноісторична пам’ять. Що таке загальноісторична пам\'ять, думаю, всім зрозуміло, і чим вона пахне також…

Російський «Newsweek» зазначає, що активність Гундяєва все більше насторожує та нервує Кремль. Нервує вона і багатьох людей в самій церкві. Апарат патріарха вже виріс в рази: де раніше трудились декілька референтів –тепер цілі секретаріати і десятки чиновників. Формується єдиний центр прийняття рішень, при якому всі синодальні відділи будуть виконавцями, а не самостійними гравцями. Кіріл будує «церкву всього народу», і підминає її під себе, створюючи навіть конкуренцію центральній російській владі. Кіріл кріпне, і Кремль розуміє, що ситуація розвивається не на його кремлівську користь. З одного боку, і одні, і інші, працюють на одну справу, і сильна церква як найсильніша спецслужба Кремлю потрібна. З іншого – в Кремлі хочуть гарантій лояльності церковних лідерів і мінімум самодіяльності. Але якраз Кіріл цього їм дати не може. Його бізнес має свої інтереси, а кремлівський – свої.

Розбудова «Русского міра», попри грандіозність проекту і підтримку його державою, поки буксує. Не сприяють цьому ані фінансування всіх можливих шарашкиних контор, які ростуть, мов гриби після дощу, у всіх потенційних його осколках як то в Білорусії, Молдові і Україні, ані навіть заманливі пропозиції Кремля для співвітчизників оформлені в закон «О государственной политике Российской Федерации в отношении соотечественников за рубежом»«. І причин цьому багато. В постаті самого Кіріла також. «Когда Его Святейшество выходит к тысячам людей, стоящих под жгучим июльским солнцем на улицах в столице, а еще миллионы ждут перед телевизорами, и с болью в голосе начинает говорить об угрозе «безудержного потребления», а затем эти же люди видят на его руке часы за три десятка тысяч евро, доверие к духовному лицу это отнюдь не укрепляет. Нужно признать, если бы даже Патриарх Кирилл, никогда и словом не оговорился об угрозе этого самого «безудержного потребления», то и в этом случае недешевые часы легендарной швейцарской фирмы, мягко говоря, плохо вяжутся с образом пастыря человеческих душ».

Кирилу все ніяк не вдається позбутися свого гламурного іміджу успішного бізнесмена-політика. Він настільки марить «успіхом», і так сильно хоче буде ефектним за мірками цього світу, що всі намагання зліпити з нього «істинного Патріарха Святої Русі» занадто сильно скидаються на фарс.

У всій цій катавасії розбудовувати справжній «мір» не просто. Та й на кого опертися? На нестрижених, неголених і давно немитих вірних з божевільним блиском в очах, що ходять хресними ходами, і готові розбити іконою святого царя Ніколая голову кожному, хто думає не так, як вони? Чи на соратників по роботі в спецслужбах, які і в Бога ніколи особливо не вірили й вірити не збираються? Чи, може, на друзів президентів – олігархів та бізнесменів, які не рідко виступають конкурентами в великій справі накопичення капіталу? Навряд чи… Хто-хто, а Кіріл як старий битий вовк добре розуміє, що для всякого великого звершення потрібен міцний фундамент. І не простий, а з надійною легендою. Бажано, не виколупаною з носа, а добре обґрунтованою. Така легенда, звісно, є. Ім’я їй – «спільна колиска братніх слов’янських народів Київська Русь». Адепти московської імперії століттями розробляли її, формували і підтасовували. Тож тепер лише треба вийняти її запилену з загашника, добре обтерти, позолотити і запустити в роботу. Але щоби все пішло як по маслу, залишилось віднайти фундамент. І віднайти його простіше простого.

В березні місяці на своєму останньому засіданні синоду УПЦ МП попросив Президента України Віктора Януковича повернути йому Софійський собор у Києві. «Свята Софія – це кафедральний собор Київських митрополитів, проте зараз у нас немає можливості там молитися», – відзначив тоді прес-секретар Митрополита Владимира протоєрей Георгій Коваленко.

Хто б сумнівався, що московському патріархату Софійський собор потрібен тільки для того, щоб молитися. І більше ні для чого…

А для чого ще? Для фундаменту. Фундаменту «Русского міру». Справа в тому, що Софія далеко не звичайний собор. Софія – це символ могутності української князівської держави. Це один з найдавніших храмів України-Русі, побудований в XI столітті святим Володимиром. Храм, який впродовж століть відігравав роль головного храму країни. Тут коронували князів, тут приймали найшановніших послів, і укладали найважливіші державні договори. Це символ української сили та могутності. Отримавши Софію в свої лапи, московська церква, а, значить, і московська держава отримає повну легалізацію своїх претензій на Україну, а також підтвердження своїх маразматичних теорій про «спільну колиску», «третій Рим», і, звісно, «Русскій мір».

Навіть Президент Кучма, хоч який він був далекий від релігії, розумів цю справу і не дозволив навіть вести дискусію про те, щоб передавати собор у користування будь-якій з конфесій. Софія не тільки релігійний символ. Це символ української держави як такої. Окрім того, це ще й безцінний культурний і національний пам’ятник, який не можна ані на хвилину залишати без відповідного догляду та опіки. Реагуючи на прохання УПЦ МП, директор національного заповідника «Софія Київська» Неля Куковальська сказала, що прохання Церкви не може бути виконане. «Повертати Церкві Софію і подібні до неї цінності не можна. Вона належить всьому світу, оскільки це унікальний культурний пам\'ятник, що втратив в очах суспільства своє первинне значення». Церква не зможе підтримувати Софію в належному стані. Зараз, за її словами, у музеї-заповіднику працюють «наукові інститути і величезна кількість фахівців з реставрації та експлуатації пам\'яток».

За даними одного з видань, на ім’я Президента та прем’єр-міністра за підписом митрополита УПЦ МП Владимира вже направлені листи такого змісту: «900 лет из своей тысячелетней истории (1000 лет со дня основания будет отмечаться в следующем году) собор был молитвенным домом. Кроме того, в конце июля Киев должен посетить патриарх Кирилл. Просим вернуть обитель верующим и разрешить проводить ежедневные (!) службы.»

Особливо цінне у цьому проханні слово «вєрнуть». Так начебто УПЦ МП мала якийсь стосунок до будівництва Софії, і коли-небудь в ній правила служби. Якщо користуватися терміном «вернуть», то більше прав на Собор мають якраз інші релігійні конфесії. Наприклад, УАПЦ яка правила у ньому в часи революції минулого століття аж до своєї ліквідації в 30-ті роки, чи УГКЦ, яка правила тут в сімнадцятому столітті. А от УАПЦ МП якраз тут ніколи не стояло. Бо, по-перше, її на той час не існувало, а, по-друге навіть її спорідненість з РПЦ теперішнього пошиву не дає жодного права претендувати на Софійський собор. Адже не секрет, що теперішня російська церква немає ніякого стосунку до дореволюційної російської церкви, знищеної більшовиками разом з її патріархом Тихоном. Теперішня російська церква була створена з наказу Сталіна і зусиллями НКВД в часи війни, а тому не може вважатись спадкоємницею старої церкви.

Окрім того, є інший делікатний нюанс. Згідно з багатьма опитуваннями, половина православних українців, визнає себе вірними УПЦ-КП, яка посідає тим самим перше місце серед українських церков за чисельністю віруючих. Те, що в УПЦ МП більше зареєстрованих громад і більше приходів, ще ні про що не говорить. Більшість з них існують досить формально, де на Служби ходить троє калік, і то тільки тому, що їх потім нагодують безкоштовним обідом. Я особисто бачив це в одній з Чернігівських церков.

Звісно, УПЦ КП відразу висловило свій протест проти прохання УПЦ МП, і заявила що також претендує на проведення відправ, і може погодитись, щоб вони відбувались почергово. Втім, знаючи, як це буває на практиці, можна припустити, що насправді кіна не буде. По-перше, МП ніколи не погодиться на те, щоб молитись з «розкольником», як вони називають Патріарха Філарета, а, по-друге, їм храм не потрібен ні для яких служб. Храм потрібен для Кіріла і «Русского міру», і присутність у ньому Філарета така ж не бажана, як і його існування взагалі.

Як поступить в цій ситуації українська влада, важко спрогнозувати. З одного боку, все здається ясно, і, зважаючи на статус УПЦ МП як офіційної президентської церкви, і любов Януковича до Кирила, доля Софії вирішена. З іншого боку, не все так просто. Передача собору надто пікантний момент, ще не відомо, як його сприйме суспільство. В Україні досить складна міжконфесійна та міжнаціональна ситуація. І те, що українці можуть проковтнути багато, ще зовсім не означає, що вони проковтнуть і це. Помаранчева революція також починалась з банальної дурниці – фальсифікації виборів. І це при тому, що вибори фальсифікували, фальсифікують, і будуть фальсифікувати. Так і тут. Суспільство дуже боляче сприймає такі речі, а тому Януковичу є над чим подумати. Існує також щит ЮНЕСКО. Навряд чи та організація позитивно сприйме такі новини. Вплинути може вона особливо й не вплине, але смороду Януковичу влаштує достатньо.

Зважаючи на те, що Кіріл вже з 20 липня з’явиться в Україні, часу на обдумування залишилось мало. Яким буде рішення, ми вже дуже скоро дізнаємось. Нині «Русскій мір» тільки нахабно стукає в наші двері, і, зневажливо вимагає їх відчинити. Завтра ж він може залізти в нашу хату своїми брудними валянками, і взявши нас за шкірку, викинути геть як це бувало вже не раз.

Все залежить не тільки від української влади. Навіть зовсім не від неї. Все залежить від нас з вами. Передача найбільшої святині України зайдам і довголітнім окупантам буде не лише плювком в лице всьому українському народу, «мертвим живим і ненародженим», а найсильніша духовна наша поразка. Допустити її ми просто не маємо права. Цього не простить ні Бог, ні наші предки, ні наші нащадки…