Воші

Що можна купити на один мільйон 890 тисяч гривень? Як мінімум, чотири однокімнатні квартири в Києві за теперішніми цінами, а як максимум – 630 тисяч буханок хліба або 378 тисяч пляшок пива. Ще можна виплатити 2084 мінімальних зарплати, придбати 630 інвалідних візків і вилікувати 473-ох хворих на туберкульоз. Можна, але навіщо? Краще ці гроші спустити в трубу. Чому в трубу? А куди ж іще?

Якщо хто не в курсі то сума 1.890.000 гривень не що інше, як річна доза одного народного депутата. Немало, правда? А коли цю дозу ще й помножити на 450 (бо саме така кількість обранців тусується в Верховній Раді), то витрати на одних лише парламентарів сягнуть аж 850 з половиною мільйонів гривень. Що за такі гроші можна було би купити, я вже навіть не ризикну рахувати. Але парадокс полягає в тому, що навіть ці кошти, це далеко не все, що ми з вами змушені платити за своє «щасливе і безтурботне» життя. Додайте до них ще Президента з його свитою, і ціле військо чиновників та бюрократів всіх мастей із їх непомірними апетитами, і ви все зрозумієте. Найближчих кілька десятиліть Раю на цій землі не буде. Вони той Рай зжирають «вже сьогодні», і почуваються при цьому дуже щасливими.

Як працюють депутати, всім чудово відомо. Їхньому трудоголізму позаздрила би сама Паша Ангеліна і навіть Олексій Стаханов. Таких роботяг ще треба пошукати. Жоден парламент світу не може похвалитися такою продуктивністю, як наші народні обранці. Їхній добробут зростає щохвилинно, з кожним натиском кнопки, і вони готові день і ніч працювати на благо свого народу, бо більше ніщо їх так сильно не гребе, як доля простого шахтаря, доярки і вчительки.

Звісно, це стосується не всіх. Дехто так сильно переймається добробутом народу, що навіть в парламенті не хоче сидіти. Все в полях і в полях. Поближче до всіх цих доярок і шахтарів. Навіщо, мовляв, штани протирати, коли можна конкретну справу робити. Ключове слово тут – “конкретну”. Саме так. Піднімати виробництво, створювати робочі місця, будувати, будувати і ще раз будувати світле майбутнє.

Все було б добре, якби це світле майбутнє загрожувало хоча б одному середньостатистичному українцю. Але, як показує практика, «не для нас ця квітка розцвіла». Світле майбутнє, звичайно, буде. Воно навіть вже нині є. Тільки не для всіх.

Чесно кажучи, мені наплювати на тих, хто збудував вже собі свій «рай» в окремо відведеній волості. Збудували і хай тішаться - колись воздасться. Мене більше турбує інше. Чому саме я за цей «рай» мушу платити? Просто як чемний платник податків?

Віце-спікер Верховної Ради Микола Томенко оприлюднив дуже цікаві дані. Виявляється, серед наших народних обранців процвітає туніядство. Деякі з них взагалі не ходять на роботу. Так, протягом шостої сесії Верховної Ради 10 народних депутатів були відсутні майже на всіх пленарних засіданнях. Із 75 робочих днів ці красавці умудрилися пропустити хто 73 або 74 засідання. Найвпертіші туніядці, а ми в повній мірі маємо право їх так називати, бо парламент основне місце їхньої роботи, це депутати від Партії регіонів: Рінат Ахметов, Сергій Кий, Олександр Лєщинський, Володимир Мальцев, Юрій Чертков, Сергій Момот, Володимир Зубик та троє депутатів з фракції БЮТ: Андрій Веревський, Костянтин Жеваго та Гарегін Арутюнов. Звісно, їх можна зрозуміти. Не знаю, як всі, але Ахметов, Веревський і Жеваго такі багаті, що нам і не снилося. Їм працювати просто лінь. Може, ті решта також не далеко втекли, але це їхнє особисте горе. Нас же повинно цікавити, якого біса ми маємо платити їм зарплату за те, що вони не ходять на роботу.

Нині уряд намагається пропхати новий податковий кодекс. Грошей, мовляв, в країні нема, і треба піднапружитись. Воно, може, й треба. Але чому затягати пасок має якась бабця, що продає на базарі молоко чи шкарпетки, а панове мільярдери за те, що нічого не роблять, повинні отримувати просто так майже два мільйони гривень? Вони що, зліплені з кращого тіста?

Нині нова влада настійливо пропагує повернення до совєтських цінностей. «Світле минуле» так не дає їй спокою, що вона готова його притягнути за вуха у 21 століття. Може, з тим «соціалістичним раєм» вона випадково захоче і навести у країні соціалістичний порядок? Не стовідсотковий, бо ж ми начебто будуємо демократію і ринкову економіку, а хоч би частковий. Якби громадяни Ахметов, Кий, Лєщинський, Мальцев, Чертков, Момот, Зубик, Веревський, Живаго та Арутюнов в совєтському «світлому минулому» раптом дозволили собі так цинічно не ходити на роботу, їх щонайменше відправили б пиляти ліс на безкраїх просторах батьківщини. Могли б і розстріляти як злісних туніядців. Чому б і новій владі, яка так пишається всіма досягненнями своєї спочилої в Бозі батьківщини, не повернутися до цієї практики? Пиляти, звісно, у нас немає вже чого, але позамітати вулиці цим хлопцям не завадило б. Можна вигадати і більш цікаві зайняття, було би бажання. А для громадян була б гарна атракція. Хліб у них сякий-такий є, а от видовищ справді бракує. Одним парламентським шоу ситий не будеш, та й Президент не часто народ розважає.

Я усвідомлюю, що моя порада для нової влади «професіоналів» така помічна, як мертвому припарка. Не за це боролися... Але платити цим красавцям все одно не хочу і по можливості не буду. Думаю, не лише я.

Взагалі, туніядців в країні дуже багато. І, чесно кажучи, якщо з цим нічого не робити, то найближчим часом усім нам буде гайка. Ми просто їх всіх не прогодуємо. Бо запити у них – ого-го. Мабуть, такий нині світ, що працювати стало не модно, і всі хочуть легких грошей. Хотіти не шкода. Але знову ж таки, чому за це мають платити інші?

В Україні існує величезна кількість міністерств, відомств, всеможливих комітетів і купа всіляких конторок, які невідомо чим займаються. Усі ці структури по саму зав’язку укомплектовані всілякими головами, замами, радниками, помічниками, секретарями і тд і тп. В кожному селі, містечку, районі та області є свої комітети, виконкоми, управління, комісії і інша дурня, вони також укомплектовані всеможливими трударями, які єдине на що здатні, це ходити на перекур і влаштовувати свої приватні справи в робочий час. Додаймо до цього 600 тисяч працівників внутрішніх органів, які ловлять не бандитів, а їхніх жертв, і ще невідомо скільки есбеушників. А є ще всеможливі інспектори, виконавці і інший баласт. Звісно, без всіх цих людей в жодній країні не можна обійтися. На те вона і держава, щоб мати і міністрів, і поліцаїв, і всіляких шавок. Але... Навіщо їх аж так багато? Адже вони претендують на свій пайок, свою премію, свій кабінет, свою секретарку, свою машину, свого шофера, свій дорогий костюм, свій хабар, свою віллу, свою пенсію і своє «світле сьогодні».

Парадокс насправді полягає не в тому, що їхня кількість у нас з кожним роком збільшується в геометричній прогресії, і їхні статки в такій же прогресії також збільшуються. Парадокс у тому, що вони покликані забезпечувати гідне життя та процвітання нас, громадян, і, знаходячись у нас, громадян, на утриманні, роблять все, щоб ми їм, по-перше, завжди почувалися винними, а, по-друге, вірили, що без них ми не можемо обійтися.

Скажіть на милість, яке право має Президент України йти в відпустку на півтора місяці, коли країна бовтається в такому болоті? Скажіть на милість, що треба зробити з мером Києва, щоб він вже нарешті вилікувався і почав працювати. Скажіть, будь ласка, чи варто платити депутатам по два мільйони в рік, коли вони їх просерають на заморських курортах? Скажіть, куди треба запхати міліціонеру його руки, якими він бере хабарі, і вбиває тих, кого має охороняти?

Думаю, питання занадто риторичні. На жаль. І риторичними вони будуть доти, доки українці, які, власне, і найняли усіх цих прекрасних людей собою керувати, зненацька не вирішать їх всіх звільнити з роботи. В який спосіб, не має особливого значення. Важливо інше. Це рано чи пізно мусить статися. Бо іншого варіанту немає. Подобається нам це чи ні, але влада в Україні є чужа своєму народові. Їй байдужі наші проблеми, їй начхати на наші болі та сльози, і плювати на наше майбутнє. Українська влада поводиться як окупаційна. А тому напрошується справедливий висновок: українській народ знову під владою окупантів, які прийшли, щоб докінчити те, що не вдалось їхнім попередникам — знищити українців і зачистити територію для своїх потреб.

Можна скільки завгодно ловити на голові воші і чухатись аж до крові, а можна просто скористатися новітніми досягненнями медицини і витравити їх в один момент. Головне після цього знову нічого не набратися. Бо буде дуже сумно і прикро.