Країна старенького Ку…

Не гарно забувати своїх героїв. Тим більше, ще живих і повних сил. Навіть, якщо вони, здавалось би, зовсім перестали бути героями, відійшли від справ і насолоджуються щасливою старістю.

Запам’ятайте, герої не вмирають і, тим більше, не йдуть на пенсію. Їм це, щонайменше, протипоказано. Герої творять епоху. А епоха не може вмерти, лишень – закінчитись, і то не всяка. Бо навіть закінчившись, вона продовжує жити, бодай в кістках своїх акторів, яким судилося позначити собою її поступ. Але це - не про нашу епоху.

Нині країна мала би святкувати день народження свого найголовнішого героя - Президента. Ні, не того, що нині товчеться на печерських пагорбах. Він так, лише наступник і його епоха легко впишеться в епоху його патрона, того, що був до нього і, певно, ще довго буде після нього.

Якщо ви подумали про Ющенка - ви також не вгадали. Той хлопець також лише наступник. Бо і над ним, і над теперішнім тяжіє куди знаковіша постать. Постать великого Ку…

Так-так, ви все правильно зрозуміли. Великий Ку… - це не хто інший як забутий всіма Леонід Данилович, чиє прізвище дуже символічно означає смушеву шапку. Такий собі характерний національний головний убір, що нині став символом верховної української влади. Звісно, це не шапка Мономаха чи корона Короля Данила але… Зрештою, яка шапка - така епоха…

Рівно 72 роки тому в одному непримітному селі на Чернігівщині народився зовсім непримітний хлопчина, якого назвали Льоня. Чи знав той Льоня, коли смоктав мамину цицьку, яка дивна доля приготована йому Господом. Певно, не знав. А то б, можливо, і прожив своє життя трохи інакше – готувався б до великих звершень. А так довелося вчитися в процесі і пізнавати складні життєві мудрості методом тику.

Хоча, хтозна, можливо, саме в цьому і секрет успіху Леоніда Кучми - творця і засновника в новітній історії України не тільки епохи свого імені, а й нової династії українських «володарів». Бо, якби вчився, то хіба зумів би змайструвати такий дивовижний механізм під назвою «Україна»? Хіба вистарчило б йому хисту все так вправно порозпихати, повикладати і поскручувати? Хіба, будучи вимуштруваним політиком, додумався б до таких неприродних і хитрих сполучень деталей? Ні. Сто відсотків - ні. Бо для того не треба бути ані випускником Гарварда, ані блакитнокровним спадковим принцом.

Весь секрет - в заводі. Великому космічному, але заводі який не лише став кузнею космічних кораблів, а і нашого з вами майбутнього. Бо викував нам президента, не згірш від надпотужних ракетоносіїв. Лише директор заводу міг дати собі раду з таким надзавданням, як розбудова новітньої України, бо всім іншим така робота була або не під силу, або влом, або - по барабану. А директор зробив, як вмів. Вийшов, в результаті, ще один завод тільки, трохи більший від Південмашу і трохи химерніший.

Не варто думати, що він дуже хотів цим займатися. Просто так сталося. Щось на зразок «партія сказала треба, комсомол відповів зробимо». І зробив… Як для себе. Хоч, напевно, таки для себе. І хоча механізм трохи ненароком заклинило і директора, здавалось би, змело в небуття, але ж підприємство працює, і його новий директор нічим не гірший від колишнього. Хоча, ні - таки гірший. Бо, хоч він і його питомець, але ж школа не та. Як не крути, між директором Південмашу і директором автоколони різниця відчутна. Лексикон можливо і схожий, але ж масштаб…

Чи нагадує той завод, хоча б на десять відсотків, ту Україну, яку вимріяли впродовж століть мільйони українців і заплатили за неї ріками крові - це вже інше питання. Та й задавати його якось не пасує, бо відповідь всім відома. Чому не нагадує, також в принципі зрозуміло, не ясно тільки, чому так сталося, що з цим всім робити і скільки це буде коштувати нам в майбутньому. Знову ріки, чи може гори, чи всього лиш обійдеться легким переляком... Побачимо… А от скільки коштує зараз в принципі приблизно - можна підрахувати…

На день народження іменинникам заведено дарувати подарунки. Можливо, і Леоніду Кучмі згодилося б щось подарувати. Так, чисто з ввічливості. Але, чим його можна ще здивувати? Він уже давно нічого не потребує. У нього все є, і всього багато. Бо Леонід Данилович розумний і, керуючи заводом, взяв собі все, що було потрібно. А українці добрі і подарували йому все те, від щирого серця. З вдячності. Втім, мудрість Даниловича не лише вимірюється його теперішньою безбідною щасливою старістю, а в першу чергу друзями і послідовниками. Не підготуй собі добрих учнів - не бачити йому ані дачок, ані тачок, ані сну спокійного.

Леонід Данилович не залишився перед Україною в боргу. За всі ті дібра, якими обдарувала його щедра українська душа, він, власне, і віддячив всім найкращим, що в нього було - своїми адептами, учнями і апостолами. Вчитайтесь в ці імена: Азаров, Янукович, Льовочкін, Табачник, Ющенко - кращі пташенята з гніда Кучминого. Хіба ж не ними пишеться нині майбутнє цієї землі? Хіба ж не у їхніх міцних обіймах нині загинається потужний механізм заводу «Україна»? І доки ті друзі топтатимуть ряст - доти триватиме його Ку… епоха і ім’я його висітиме над всіма нами, як привид нездійснених мрій і химерної дійсності.

Повертати подарунки, можливо, не дуже коректно і, навіть, не виховано, але іноді - дуже доцільно. Бо не завжди вони виявляються милі серцю. Іноді, дуже не милі. А немилий подарунок, самі знаєте, ніколи не принесе радості.