Ми ще не розгромлені: у нас самих наша вічна весна
Якщо ти не хочеш, аби твій народ приєднався до інших народів, які вже не існують на мапах, ні на мить не забувай, де ти живеш
У світі, де кров праведних, героїв і мрійників ллється понуро й безглуздо.
Де душогуби та ошуканці не соромляться виявляти свою песиголову сутність.
Де страх повзе чорними спазмами і стискає горло, а мужність покидає найсміливіших.
Де чесність та відвертість стали марудним ремеслом блазнів.
Де добрі, щирі та скромні люди навіки приречені бути безпритульні серцем.
Де безпредметний культ терпіння і жертви дусить героїзм в ембріональному вигляді.
Де зранену правду і твердість присяги душить безхребетна риторика і порожні погрози.
Де виродки з волохатими серцями та рівнем інтелекту, як у трамвайної рейки, тріумфують з постійністю, що присоромлює гравітаційні константи.
Де найкращі сподівання сповиваються бур'янами реальності та проростають отруйними квітами брехні та корупції.
Де океан керованої протоплазми спокійно і без метушні переважить будь-яку пасіонарну істерику.
Де ти приречений бути свідком величних задумів, що з прикрою регулярністю провалюються під лункі аплодисменти різної погані.
Де скромні ангели, готові до атаки й оборони водночас, падають розстріляні в спину на темні левади смутку.
Де ватна інертність, чорна райдуга відчаю і німби доларового кольору спопеляють мирну надію.
Де легше задихнутися жахом прийдешнього, аніж вирватись з лабіринтів смутку.
І попри це - ми ще не розгромлені.
Тільки там, у нас самих, наша вічна весна.
Вона йде до нас із глибини віків, щоб попри ніч здобути день.