Україна не США, або Чому парламент не грає ролі в обговоренні кандидатур

Хоч Україна є парламентсько-президентською республікою, однак участь парламенту в попередньому відкритому обговоренні та узгодженні кандидатур урядовців тут зведена нанівець.

Як відомо, США – класична президентська республіка, де президент одночасно є главою держави, верховним головнокомандувачем і очільником уряду. Та при формуванні уряду там необхідне затвердження запропонованих президентом кандидатур у верхній палаті парламенту – Сенаті, у профільних комітетах.

Слухання, на яких виступали претенденти на крісла державного секретаря, міністра оборони, директора ЦРУ показали високий рівень організації та проведення таких процедур – велика кількість серйозних та різнобічних запитань від сенаторів, посилена увага загальнонаціональних ЗМІ, жодного поспіху та поверховості, глибока взаємна повага представників законодавчої та виконавчої гілок влади.

Підготовка претендентів та їх спосіб спілкування заслуговують окремої уваги. До прикладу, генерал морської піхоти у відставці Джеймс Меттіс підготував письмові відповіді на найбільш типові запитання з приводу тих чи інших пріоритетів оборонної політики та будівництва збройних сил – майже 60 сторінок тексту, від найпростіших відповідей до концептуальних і принципових положень.

На противагу цьому Україна є парламентсько-президентською республікою, де, однак, участь парламенту в попередньому відкритому обговоренні та узгодженні кандидатур урядовців зведена нанівець.

Пригадую, як влітку 2014 р. після президентських виборів проходило затвердження кандидатур міністра оборони, міністра закордонних справ і голови НБУ. З усіх вищезгаданих тільки Валерія Гонтарєва прийшла на засідання фракції, де коротко (хвилин 7) виступила з доповіддю про своє бачення банківського сектора та відповіла на два чи три запитання. Панове Клімкін і Гелетей проігнорували тодішню нашу фракцію в принципі.

Голосували тоді за всі три кандидатури, за що й досі відчуваю пекучий сором.