Завтра вони відбудують для нас ГУЛАГ

Наймасштабніші в новітній історії масові репресії, організовані сталінськими органами держбезпеки в 1930–1940-ві роки, стали найзухвалішим масовим злочином, який цинічним чином реабілітували Черчилль і Рузвельт, уклавши угоду зі Сталіном, та закривши очі на людиноненависницьку природу його режиму. Терор, відповідальність за який прикрили «боротьбою проти фашизму», досі лишається юридично не визнаний актом геноциду, а його організатори й виконавці…реабілітовані в добу хрущовського відлиги, як… «жертви сталінських репресій» ! Сотні тисяч безіменних могил невинно репресованих прикрили горами трупів, нагромадженими від Сталінграда до Берліна кілька років опісля, так, наче нічого й не відбувалося.

Починаючи з 1934 р., коли в реорганізованому НКВС з’явилося Головне управління виправно-трудових таборів, трудових поселень і місць позбавлення волі – ГУЛАГ, філіали цього пекла на землі ніколи не стояли порожніми. Динаміка наповнення невинними людьми бараків за колючим дротом виглядала приблизно наступним чином:

1934 рік – 510 000 осіб
1935 рік – 965 000 осіб
1936 рік – 1 300 000 осіб 
1937 рік – 1 200 000 осіб 
1938 рік – 1 800 000 осіб
1939 рік – 1 600 000 осіб

В роки війни, коли сталіни, молотови, кагановичі та берії тремтіли за власні шкури, довелося в авральному темпі «розвантажувати» концентраційні табори ГУЛАГу, гарячково вишукуючи резерви для фронтів, що тріщали по швах. Починаючи з 1948 року до самої смерті Сталіна населення Архіпелагу ГУЛАГ не скорочувалось нижче позначки у мільйон ув’язнених завдяки стійкому притоку полонених бандерівців із Західної України, «лісових братів» з Литви, Латвії та Естонії, виловлених чекістами «власівців», колишніх радянських військовополонених та їх депортованих родичів. Працею в’язнів ГУЛАГУ було збудовано Біломорсько-Балтійський канал імені Сталіна, канали Москва – Волга та Волга – Дон, Норільський гірнично-металургійний комбінат та металургійний комбінат у Нижньому Тагілі, надсекретні закриті ядерні комплекси Чєлябінськ-40 та Арзамас-16, кілька гідроелектростанцій, тисячі кілометрів залізничних шляхів в нікуди (Трансполярна магістраль) та кілька міст – Комсомольск-на-Амурі, Воркута, Молотовськ, Находка тощо. Однак, нормальних, придатних для використання автомобілістами шосейних шляхів на всій колосальній території, оповитій колючим дротом концтаборів ГУЛАГУ, павутиною страху, терору та примусової праці мільйонів невинних, не було як тоді, так і нині. Мабуть, вже і не буде.

Ареопаг гулагівських мудреців в апофеозі розгулу масового терору та безперервної роботи конвеєру смерті включав добірну обойму представників кримінальної інтербригади садистів і убивць: Федір Ейхманс (1897–1938), Лазар Коган (1889 – 1939), Матвій Берман (1898 – 1939), Ізраїль Плінер (1896 – 1939). Отже, трохи деталей про очільників ГУЛАГу.

Федір Ейхманс народився в Курляндії, отримав політехнічну освіту в Ризі, в роки Першої світової війни – на фронті в дивізії Латиських стрільців, з 1917 року – в Петроградській ЧК, відтак – організовував диверсійно-терористичні та розвідувально-диверсійні операції під час кривавих і драматичних перипетій громадянської війни в Туркестані. Командиром і куратором Ейхманса був легендарний Гліб Бокій – українець, народжений в Тбілісі, інженер, член більшовицької партії з 1900 року, інтелектуал, містик, езотерик, фахівець з буддизму, учасник революції 1905 року, начальник Особливого відділу Туркестанського фронту у 1920 році (паралельно – повноважний представник ВЧК в Туркестані), незмінний член Колегії ВЧК, потім ОГПУ та НКВД, делегат партійних з’їздів, член Всесоюзного Виконавчого центрального комітету РСФСР та СРСР, керівник Спеціального (шифрувального) відділу ОГПУ та НКВД з 1921 року до розстрілу в 1938. Здобувши досвід боротьби з контрреволюційною діяльністю в Туркестані, Ейхманс займав посади в контррозвідувальних органах, а відтак у 1923 році отримав під керівництво перший ембріон майбутнього монстра ГУЛАГУ – Соловецький табір особливого призначення. На цій посаді Ейхманс відзначився активною правозахисною діяльністю. А саме – за його клопотаннями було вдвічі скорочено термін ув’язнення, а через рік взагалі достроково звільнено засудженого до смертної кари лідера потужного одеського організованого злочинного угруповання Нафталі Френкеля. «Бригада» Френкеля в Одесі займалась контрабандою, спекуляцією, рекетом, шантажем, викраденнями, а в роки НЕПу під дахом одеських чекістів організувала потужну фінансово-товарну біржу. Ліквідація злочинного синдикату супроводжувалась заплутаним слідством і смертними вироками всім лідерам і активним учасникам, крім самого Френкеля. Його подальшій кар’єрі мав би позаздрити не один ідейний ленінець та будівничий соціалізму в одній, окремо взятій країні: керівник господарських підрозділів Соловецьких таборів, начальник будівництва Байкало-амурської магістралі, заступник начальника ГУЛАГу, генерал-майор НКВД, тричі кавалер ордена Леніна, помер своєю смертю в Москві у 1960 році. А тим часом, влаштувавши долю одеського мафіозі Френкеля, Ейхманс на короткий час залишає концтабірний фронт і у 1929 році ненадовго очолює відділ зовнішньої контррозвідки в центральному апараті ОГПУ, проте навесні 1930 року стає начальником ГУЛАГу, координуючи роботу таборів на Півночі, в Сибіру, Казахстані, Далекому Сході та Середній Азії. З 1932 року його забрав до себе в Москву у Спецвідділ Гліб Бокій, де Ейхманс займався шифрувальною справою та секретними операціями. Майор державної безпеки. Розстріляний у 1938 році. Реабілітований «за відсутністю складу злочину» в 1956 році.

Старший майор державної безпеки Лазар Коган народився у родині підприємця, що не стало на заваді формуванню вільнодумних поглядів та анархокомуністичного життєлюбства: з 1909 року відбував довічну каторгу в Херсоні та Єлисаветграді за участь в збройних пограбуваннях, з 1918 року – батальйонний комісар в Червоній армії, начальник особливих відділів різних частин на Північному Кавказі, працював у контррозвідці ОГПУ, відтак у 1930 – 1932 роках очолював ГУЛАГ, потім перейшов на один службовий щабель нижче, керував будівництвом Біломорканалу та каналу Москва – Волга, де успішно та ефективно закопав в землю кілька десятків тисяч ув’язнених. Нагороджений орденами Леніна та Червоного прапора, розстріляний у 1939 році за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР. Але сталінська законність торжествувала недовго – висококваліфікований спеціаліст по будівництву на кістках був реабілітований «за відсутністю складу злочину» в 1956 році.

Комісар державної безпеки 3-го рангу Матвій Берман (1898 – 1939) народився в Забайкаллі, вчився у військовому училищі, прапорщик, брав участь в подіях Жовтневого перевороту та громадянської війни, працював в органах ВЧК в Бурятії та Середній Азії, голова ОГПУ в Узбекистанській РСР, з приводу чого надихнувся настільки, що був тимчасово виключений з членів ВКП (б) за алкоголізм. З 1930 року – заступник начальника ГУЛАГу, з 1932 року – його очільник, начальник будівництва каналу Волга – Москва. Кавалер орденів Леніна, Червоного прапора, Червоної зірки, член Центрального виконавчого комітету СРСР та депутат Верховної ради. Розстріляний за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР, реабілітований «за відсутністю складу злочину» в 1957 році.

Дивізійний інтендант Ізраїль Плінер (1896 – 1939), на відміну від своїх колег, військово-чекістської сторінки життєпису не мав, працюючи на партійно-господарській ниві; після переведення в ОГПУ отримав посаду заступника начальника ГУЛАГу в 1935 році, і врешті-решт, начальника – в 1937, компенсуючи відсутність героїчних звершень адмініструванням планового тюремно-табірного господарства та депортацією непричетних до будь-чого антирадянського корейців з Далекого Сходу в Центральну Азію у 1937 році. Як провідний член єжовської команди, у належний час заарештований і розстріляний в 1939 році, традиційно реабілітований «за відсутністю складу злочину» в 1956 році.

Нагадаю, до смерті кривавого диктатора, прикладом якого надихаються в Кремлі, чоботи радянських окупантів, окрім поневолених українських земель, топтали Східну Пруссію, Польщу, Болгарію, Чехословаччину, Румунію, Югославію, Албанію, Східну Німеччину, Східну Австрію, Північну Корею. Тим часом вже тоді сталінська номенклатура хотіла більшого – Західну Німеччину, Австрію, Південну Корею, Північний Іран, Грецію, Трієст, Дарданелли, і навіть колишню італійську колонію в Африці – Сомалі. Часи змінились, але пріоритети залишились незмінними. Від Лєніна–Сталіна до Путіна–Мєдвєдєва стратегічний курс на євразійську імперську інтеграцію залишається непорушним.

Якщо сьогодні ми їх не зупинимо – завтра вони знову відбудують для нас ГУЛАГ.