Чи виборола Росія Оскар цього року? Що треба знати про фільм «Пан Ніхто проти Путіна»

Я подивився фільм «Пан Ніхто проти Путіна», який отримав «Оскар». Це не російський фільм – він дансько-чеський. Режисер – американець, а співавтор і головний герой – росіянин Павло Таланкін. Власне, він і розповідає про своє маленьке містечко з населенням у десять тисяч і містоутворюючим комбінатом серед уральських гір.

Я не буду тут писати про те, що краще було б, аби переміг український фільм або фільм про Україну. Очевидно, краще. Але переміг цей – де самотній герой робить моральний вибір: не приймати Путіна, його пропаганду і, зрештою, втекти з Росії.

Це фільм про росіян. І тому мені було цікаво його дивитися.

Колись у радянській армії замполіт допитував мене, чи слухаю я іноземні радіостанції.

– Звичайно, – казав я правду, бо вже почалася перебудова.

– Навіщо?

– Бо ворога треба глибоко знати, – відповідав я звичною іронічною радянською формулою з холодним обличчям.

Ось тому я дивився цей фільм. Щоб відчути Росію, а не щоб насолоджуватися мистецтвом кінематографа.

Щоб не жити міфами: мовляв, Росія скоро розвалиться, повстане проти Путіна або, навпаки, – це суцільні орки, які ненавидять українців.

Усе набагато гірше. І це «гірше» ми маємо вивчати і усвідомлювати.

Сам головний герой розповідає, що з дитинства був самотнім, відрізнявся від інших. Його погляд на світ унікальний, незрозумілий більшості його земляків. Значно цікавіше, однак, дивитися на його героїв – дітей і дорослих з цього уральського містечка.

Ось учитель історії, який мріяв би познайомитися з  власними кумирами Берією і Судоплатовим. Для автора – «білої ворони» – це незрозуміло. Берія вбив сотні тисяч у ГУЛАГу. Судоплатов організував убивство Троцького сокирою, атентат Коновальця, якого автор називає видатним українським героєм.

І цей учитель – з виглядом чи то хворого, чи то алкоголіка – визнається найкращим у місті.

Сам автор за вказівкою керівництва знімає уроки пропаганди в школі після початку російсько-української війни. Ці відео відправляють «наверх» – для звітності про відданість путінському курсу.

Учні ростуть, ходять на свята «побєдоносія», їх мобілізують на війну проти нас. Деякі йдуть добровольцями.

Мислять вони ще радянськими штампами, по-рабськи бояться і поважають владу. З ким і за що воювати – їм байдуже. Влада сказала: з «укронацистами» – значить, з ними.

Ця путінська пропаганда прямолінійна, проста, настирлива. Її мета – дати хоч якесь пояснення сенсу життя і існування. Зрештою – смерті. Бо деякі з них гинуть на війні.

Але головна біда в тому, що це суспільство не замислюється: хто правий, навіщо жити, навіщо вбивати. Вони просто живуть: їдять, п’ють пиво, освідчуються одне одному в любові – незалежно від статі, йдуть на війну, гинуть, народжують таких самих дітей. І бояться думати.

Авторитаризм і диктатура ведуть до виродження і деградації народу. Саме це і знімає автор.

Він любить своїх героїв, як і вони його, хоча й вважають диваком. І він – один на все місто – не сприймає війни і пропаганди, але боїться сказати про це вголос. Не тому, що посадять. А тому, що не зрозуміють. Ці люди, яких він любить, з якими випиває і яких знімає.

Він робить вчинок: знімає все це, хоче показати світові уроки пропаганди в школі, тікає. Але навіть на врученні «Оскара» боїться публічно засудити російсько-українську війну. Говорить про «всі війни». Бо ж яка різниця: напад Росії на Україну, американців на Іран чи політика Трампа щодо мігрантів у США?

Для нього – автора, режисера, частини оскарівського журі – різниці немає. А вона величезна.

Цікаво, що у фільмі не «блюрять» облич навіть дітей, називають прізвища, не думають про наслідки. І якби цього не було – ми б не побачили так чітко цю страшну картину російської глибинки.

Цих росіян ніхто не «бусифікує». Вони спокійно підкоряються мобілізації, йдуть добровольцями, як роботи нищать усе і не бояться смерті. Такі люди.

Я не бачу в цьому фільмі нічого видатного як у мистецькому явищі. Але саму роботу вважаю корисною – і для нас, і для світу.

Як і дивне життя його автора – героя, який у свій спосіб не приймає агресію власного народу проти нас. Він не бореться, але обурюється. Щоб світ це почув.