Чому у Чернівцях відмовились вшанувати легендарного земляка?

Який сором! Теперішні народні обранці у Чернівцях не знають хто такий Валерій Громцев, у Луцьку – тріо Мареничів, у Тернополі – Анатолій Горчинський!!!

Буковинці нещодавно проголосували проти вшанування одного з піонерів зародження національно ї естради Валерія Громцева на Алеї зірок, волиняни не спромоглися на те, щоб всесвітньо знані Мареничі стали почесними громадянами Луцька, тернополяни й досі не увічнили найвідомішого містянина кінця ХХ століття бодай меморіальною дошкою, вже мовчу про барельєф чи пам’ятник. Найстрашніше, що не тільки не знають своїх героїв, а й знати не хочуть?!!

Лікбез для буковинців з міської ради Чернівців

Валерій Громцев (16 лютого 1949 – 7 вересня 2020) – один із піонерів української естради, основоположник цього улюбленого мільйонами пісенного жанру. Йому пощастило стати творчим побратимом і соратником Володимира Івасюка, який був не лише учасником ВІА «Карпати» під керуванням Громцева, а й співавтором (точніше, автором вірша) їхнього нев’янучого шлягера «Залишені квіти» (Софія Ротару переробила її на жіночий манер і перейменувала пісню на «Жовтий лист»).

Менше тижня не пощастило дожити талановитому буковинцеві до 50-ліття легендарної «Червоної рути». В ювілейний день 13 вересня звучала вона у різних країнах світу, як і тоді, у 1970-му, в незабутньому прем’єрному виконанні 21-літнього Володі Івасюка і такої ж юної Лялі Кузнєцової. І лише одиниці знають, що в тому записові звучить голос і Валерія Громцева, який підказував, підправляв і допомагав Володі у написанні «Червоної рути» і «Водограю». З кінця 1960–их Громцев подружився з Софією Ротару (разом навчалися в Чернівецькому музучилищі) і Левком Дутковським (засновником ВІА «Смерічка», вчителем і наставником Василя Зінкевича і Назарія Яремчука; зроблене в рідній естраді Левком Валерій Павлович оцінював як подвиг).

З 1974 року Валерій Громцев очолював ВІА «Товтри» Хмельницької обласної філармонії (туди як вокалісту запросив Лідію Ротару), а з 1975 – ВІА «Світязь» Волинської обласної філармонії. Завдяки його наполегливій творчій праці в кінці 1970–их років «Світязь» справедливо визнавали найпопулярнішим ВІА в Україні (солістом ансамблю був Василь Зінкевич).

Та після смерті Володимира Івасюка, у 1979 році, Громцев залишив Захід України, перебрався до Криму, а згодом 1999-го узагалі переїхав на постійне місце проживання в Ізраїль. Жилося йому з дружиною і донькою непогано, але молодість, пісня, творче бажання приносити народові радість залишилися вічною тугою… І все ж в історії української естрадної пісні він назавжди залишиться самобутнім композитором, унікальним музикантом і завбачливим натхненником та керівником багатьох українських вокально–інструментальних ансамблів.

Валерій Громцев: «Все почалося в далекому 1966–му в Чернівцях. З Володею Івасюком ми зустрілися у досить складний для нього час. У випускному класі, ще під час навчання у Кіцмані, він опинився в опалі до радянського режиму через вождя пролетаріату. Хтось з його колег закинув картуза на постамент, і коли Володя виліз та хотів зняти, погруддя Леніна впало і розбилося. Це «пахло» плачевними наслідками; усе зам’яли, проте йому хтось з «доброзичливців» у певний життєвий момент «допоміг». Хоч Володя вступив до Чернівецького медінституту, завдяки стукачам (чи стукачеві) його відчислили з вузу 31 серпня 1966 року, і він влаштувався слюсарем на Чернівецький завод «Легмаш», де я тоді займався в заводській художній самодіяльності при Будинку текстильників.

Якось до нас зайшов симпатичний хлопець з голубими очима – рідкісний красень. Незнайомець був вишукано вдягнений – у модну шкіряну курточку, яка також додавала особливого шарму і привабливості. Юнак несподівано сів за піаніно і заспівав французькою тодішній шлягер Йозефа Косми «Опале листя», який мав шалену популярність з голосу Іва Монтана. Не лише філігранно зіграв, а й заспівав з прекрасною вимовою. Від побаченого і почутого я був заскочений і перше, що запитав, – «Я не зрозумів?! Ти хто, хлопче?» «Я – слюсар другого розряду», – відповів той спокійним голосом... (Чому другого? А не третього чи четвертого?). Івасюк полонив мене відразу.

Варто уточнити, що вокально–інструментального ансамблю «Карпати» тоді не було. Перший колектив ви заснували в обласній... міліції. Й досі пригадується той гарний міліціонер на прізвище Бачу, на жаль, він згодом загинув в автокатастрофі. Саме він запропонував мені даремно не вештатися пізніми вечорами, а створити в міліції ансамбль: «Гарантую, що вас тут ніхто не зачепить, можете робити репетиції хоч удень, хоч уночі. Грати нам будете на 1 травня, 7 листопада і Новий рік». Ось у той колектив, що був в міліції, я перший раз привів Володю Івасюка. Там він у мене грав на органі. Я першим у Чернівцях купив орган, мав він назву «Іоніка». Мав він металічний колір, а звук, на ті часи, фантастичний. Ось на тій «Іоніці» й грав Івасюк.

У нас працювали гарні музиканти. Володя ж уважався рівнею найкращим скрипалям і гітаристам!

З Івасюком пощастило написати єдину пісню, зате яку – суперхіт «Залишені квіти», в якій Володя показав себе самобутнім поетом, а музику написав я. Це було влітку 1969 року. Ми взяли з собою гітару і пішли на пляж на берег Пруту. З нами була й моя майбутня дружина Людмила. Від романтичного кохання я написав таку ж романтичну мелодію і хотів її показати Івасюкові. Я почав награвати написану мелодію. Володя миттєво вловив мій задум і швидко накидав слова: «Не знаю я, чи знов сюди прийду, Та залишаю замість себе Ті квіти, що зібрав в саду Для тебе, для тебе я, для тебе…»

За півгодини приспів був готовий. Але замість звичайних римованих куплетів Івасюк запропонував несподіваний хід – речитатив під ліричну мелодію – і пообіцяв його написати. Таке наспівне декламування, на думку Володі, мало гарно лягти на ніжну мелодію. Чи не щодня я наполегливо цікавився чи, бува, ще не готовий текст. На що Володя відповідав: «Старий, тут поспішати не можна. Написати таке – не менш важко, ніж вірш». Івасюк працював чотири місяці. Варто сказати, що звертання «Старий» було властиве Володі, і казав він його лише найближчим і найвірнішим друзям.

Хоч ми й однолітки, ледь не від початку нашої дружби, а нам було тоді по 20 років, Івасюк неодмінно звертався до мене саме так – до «старого» чи старшого від себе на 16 днів.

Нині не збагну, як так трапилося, що Володя погодився написати текст до моєї пісні. Усі знають Володю як обдарованого композитора, але він також мав Божий дар і до пісенного слова. Чи тоді був такий гарний день, чи я так влучно сказав йому потрібні й підбадьорливі слова, чи щось інше. Але так сталося. І слава Богові за це.

Василь Зінкевич заспівав наші «Залишені квіти» у супроводі «Смерічки» Левка Дутковського у музичному фільмі «Червона рута» в серпні 1971 року. А незабаром пісню взяла до свого репертуару й Софія Ротару. А як ніжно і свіжо тепер її співає донька Назарія Яремчука Марічка. Просто вражаюче! Забігаючи наперед, скажу, що під час відкриття у Чернівцях вулиці імені Анатолія Євдокименка Соня запросила музиканта–трубача, який зіграв «Залишені квіти» – улюблену пісню свого чоловіка. Наш хіт дуже йому подобався, адже в концертах дружини вступ до нього на трубі грав саме він. В оригіналі пісня розрахована на чоловіче виконання. Ротару переробила текст по–своєму, тому й вигадала іншу назву – «Жовтий лист».

У 1974 році ВІА «Карпати» припинили своє існування. Я поїхав працювати у хмельницькі «Товтри», куди запросив як солістку сестру Софії Ротару – Лідію.

Цей період був якимось чудернацьким. Ми лише почали працювати, створили концертну програму і вже після першої гастрольної поїздки перебралися в Луцьк. Почалася цікава і плідна робота на Волині. Усім складом з «Товтрів» ми стали «Світязем», а Ліда Ротару повернулася в Чернівці. На початках мали свого гарного соліста.

А коли Зінкевич не зміг поділити слави з Назарієм Яремчуком у чернівецькій «Смерічці», у них дедалі більше виникало суперечок, Василь таємно просився у «Світязь». Не раз казав обом – Назарієві й Василеві – що мають бути разом. А якщо ще й з ними Левко Дутковський – їхній творчий батько, – це нездоланна сила, моноліт. Композитор і два шикарних співаки, які доповнювали один одного! Пісні, заспівані в їхньому дуеті, й досі звучать краще і багатше, аніж ті, які вони співали окремо.

І це добре знав і завжди відчував Левко Дутковський, адже зліпив з них досить крутих співаків. Не лише з них, а як він вишколив своїх музикантів, які навчалися на художні спеціальності! Відчував силу дуету Яремчук–Зінкевич і я. Хоч умовляв і переконував Василя залишитися у «Смерічці», проте їхній конфлікт дійшов до межі кипіння і вони розлучилися. Зінкевич сам мені зателефонував і сказав: «Назарій нехай залишається в «Смерічці», а я хочу перейти до тебе у «Світязь».

Хоч я завжди був проти такого розпаду, адже їхньому дуетові не було рівних у всьому Радянському Союзі, але бачив, що хлопці не ладять один з одним і погодився взяти до себе Василя

Хоча ми ніби були творчими суперниками з Левком Дутковським (обидва ж творили музику і очолювали музичні ВІА), проте дружили завжди. Слава Богові, здоровий глузд завжди брав гору. Левка шанував і поважав і буду це робити завжди. Треба віддати йому належне, він справді стратег, далекоглядний митець від Бога.

А який фірмач! Це ж треба в буковинському райцентрі створити на базі не музичного, а художнього училища самодіяльний колектив, якому поступалися усі професійні столичні. Які пісні, які тексти, музика, яка експресія, яка чоловіча і жіноча врода! А які естрадні сценічні костюми робила його дружина Алла!!! Клала на лопатки будь–кого в тодішній державі.

Навіть коли Левкові вдавалося щось краще за мене, я лише тішився за нього. Якби міг і мав таку силу, то безсумнівно присвоїв би звання Героя України Левкові Дутковському. Адже зроблене ним – безперечний подвиг. Як українця, як патріота, як громадянина.

Знову ж, за те, що ми мали співака Назарія Яремчука, варто низесенько вклонитися його багаторічному вчителеві Левкові Дутковському. І ніколи не забувати цього. Як і те, що сім років Левко вишколював Василя Зінкевича у своїй «Смерічці», а я – п’ять літ у Луцьку. Ми з Левком робили усю невдячну чорнову роботу і лише ми знаємо скільки праці та зусиль вкладено в того чи іншого співака, щоб він вийшов на велику сцену і заспівав пісню.

Те, що співав у «Смерічці» сам чи з Назарієм, уже не годилося, адже він залишив колектив і з етичних міркувань треба було починати все з початку

Ми концертували у всіх республіках Радянського Союзу, тому Зінкевич співав чимало пісень російською мовою. Коли виїжджали в Росію чи в Білорусію, Василь легесенько співав одне відділення українською, друге – російською мовами.

Уже за рік «Світязь» був найпопулярнішим ВІА в Україні. Знімалися в музичних програмах і музичних фільмах. Багато нас записували на Львівському телебаченні. У нас були гарні костюми, нам щоразу вдавалося гарне шоу. Якось після перегляду нашого виступу Володимир Мулявін сказав: «Ви, як і «Пісняри», багато співаєте народних пісень. У нас це якось вдається дуже статично, а «Світязь» це робить театралізовано, кожен концерт не наче вистава...» Це надихало.

І справді, у кожній пісні були елементи вистави, до того ж ми використовували чимало народних інструментів, серед них старовинні та забуті

Усе в Луцьку було класно (проте виникали проблеми і конфлікти з Василем Зінкевичем). Якось зателефонувала мені з Криму Соня Ротару і повідомила, що в Севастополі створюють новий коллектив: «Я розмовляла з директором Кримської філармонії і сказала, що керівником може бути лише одна людина, яка постійно ризикує, починаючи все спочатку». І назвала мене. Перед прийняттям кінцевого рішення ви радилися з Пінхасом Фаліком – чернівецьким естрадним гуру. Фалік справді був провидцем. Сказав мені, що є три варіанти: перший – залишитися у «Світязі», другий – піти до Соні Ротару і третій – найгірший, на його думку, – поїхати в Севастополь. Так і сталося! Я вибрав найгірший крок. Хоча... Я жив у гарному місті, писав гарні пісні на гарні тексти Юрія Рибчинського. Я отримав там квартиру, там виросла моя донька і навіть пішла до першого класу.

Я прожив цікаве й насичене життя в Україні. Найбільше сумую за, початками творчості. Коли хотілося перш за все самому собі щось довести, щоб стати популярним. Кожний період цікавий по–своєму. Дякувати Богу, що зустрілися на моїй життєвій дорозі гарні люди – Володя Івасюк, Соня Ротару, Левко Дутковський, Пінхас Фалік, Лідія Ротару, Юрій Рибчинський... Незабутні часи...»