Згадаймо про нескореного Левка Лук'яненка

Шановні друзі! Два роки тому, 7 липня, відійшов у вічність Левко Григорович Лук'яненко, який все своє життя віддав служінню Україні. 

У 1944 році молодого хлопця забрали на фронт, а 1945 року залишили служити в радянській армії до 1953 року. Після служби в армії Левко Лук'яненко вступив до Московського університету ім. М.Ломоносова на юридичний факультет. Закінчив і добився направлення на роботу в західну Україну.

Дуже швидко організував Українську робітничо-селянську спілку, яка поставила перед собою мету відокремлення України від СРСР на основі Конституції СРСР і Права націй на самовизначення. КДБ викрили групу і Левка Лук'яненка засудили до розстрілу, а інших членів спілки – до різних термінів ув'язнення.

Після 72 днів у камері смертників, страту замінили на 15 років ув'язнення. Покарання відбув від дзвінка до дзвінка. Повернувшись додому, став одним із засновників Української Гельсинської спілки з прав людини і знову нове покарання – 10 років ув'язнення і 5 років заслання. Вийшов на волю у 1989 році. 27 років волі віддав боротьбі за Українську Україну.

Із документів справи, мовою оригіналу від 21.02.1971 р.: «В настоящее время также считает, что Украина должна получить самостоятельность и отделится от Росии, поскольку это право зафиксировано в Конституции. Это было бы на пользу Украины...».

У 1990 р. став депутатом Верховної Ради. У 1991 році своєю рукою пише Акт проголошення незалежності України самостійною державою і безмежно радий, що на референдумі більше 90% українців підтвердили своє бажання жити в незалежній Україні.

Написав більше півтора десятка книжок про долю мільйонів українських в'язнів у сибирських таборах, про історичні витоки українців і росіян, про різницю в ментальності та культурі.

З часу війни 2014 року декілька разів був на фронті. Підтримував дух наших українських воїнів. На День народження у 2017 році військові приїздили привітати його з Днем народження та Днем незалежності і подарували прапор батальону імені генерала Кульчицького, який загинув у цій війні.

Любив Україну понад усе. Відійшов з надією, що більше ніколи Україна не попаде в імперське лоно Московії.

Шановні друзі! У цей сумний День прошу всіх згадати Левка Григоровича Лук'яненка, помолитися за вірного Сина України. Він був. Не міфічний, не вигаданий, не придуманий. Справжній.Твердий. Нескорений.Чесний. Терпеливий.

І тільки в реанімації, обмотаний різними трубками, ще раз постарався сісти, але через секунду знеможено опустився і напівголосно промовив: «О Боже, як мене болить».

Мені також болить. Болить і сьогодні. І не тільки мені. Сумують друзі, знайомі, за такими людьми має сумувати вся Україна.

Друзі! Ви зустрічали його на вулицях, віталися, слухали в інститутських аудиторіях, школах, бібліотеках, приходили до нас додому у свята і будні. Двері будинку завжди були відкритими.

Сьогодні, в умовах карантину, ми не можемо зустрітися великою громадою і відзначити цей сумний день, проте і сьогодні ці двері відкриті. Якщо зайдете, разом посидимо, згадаємо, посумуємо і з надією подивимось у світле майбутнє України.

Вічна пам'ять Левку Лук'яненку!

Дружина Надія Лук'яненко