Чому українська влада програє Росії інформаційну війну

З часів Першої світової війни інформація — повноцінна зброя, а працівники «інформаційного фронту» — такі саме солдати.

Жодна війна після 1913 року не велася без інформаційного супроводу. Після «Бурі в пустелі» комунікаційна складова стала важити більше, ніж звичайна зброя. В Росії є і технології, і досвід, і підготовлені кадри, які вміють ефективно «інформаційно воювати».

В Україні спеціалістів такого ж рівня, відповідно, для захисту від інформаційного нападу, майже немає. (Чому — це інша історія, що заслуговує на окрему розмову).

Увесь цей скандал із пропагандистською роботою російської «спецури» на телеканалі «Інтер» чітко вказує на проблеми в роботі усієї державної «машини», яка б мала працювати на оборону країни за наявності ворожого інформаційного впливу.

Ми пам’ятаємо, що головну фігурантку «скандалу з листуванням» СБУ видворила з України ТІЛЬКИ після того, як вона в прямому ефірі сказала те, що думає: назвала Небесну Сотню «х**нею». До того ніяких суттєвих претензій до її діяльності у відповідних органів не виникало.

Навіть зараз, коли є вже прізвища і факти, ми все одно не бачимо ніяких суттєвих контрзаходів щодо протидії мережі кремлівсько-сепаратистських пропагандистів в українських ЗМІ. Але ж скандал навколо «Інтеру» — це напевно тільки одна невеличка ділянка із загального фронту інформаційної війни, що ведеться проти України на теренах України.

Навмисно не згадую в контексті інформаційної війни Міністерство інформаційної політики. «Мінстець» не створений для боротьби, навіть для активного захисту. Ми пам’ятаємо, як вони злякалися та ховалися від громадськості, коли виявилося, що в Громадській Раді відомства засідають відкриті сепаратисти — творці «Новоросія ТВ». Тому апеляції до його співробітників та керівництва не мають жодного сенсу — ця структура, як говорять політтехнологи, «не про те».

Наші спецслужби теж, здається, не мають ні ресурсів, ні досвіду ведення спеціальних (несилових) операцій в інформвійні.

Але головне, що немає політичної волі щодо протидії інформаційної агресії проти України. Керівництво країни неймовірно боїться гніву західних партнерів, і тому мириться з будь-якими інформаційними «наїздами» на державу, якщо це роблять структури, що називають себе ЗМІ, або люди, що називають себе журналістам.

Можна звичайно, звинуватити до того ж громадян України, які створюють прокремлівським ЗМІ захмарні рейтинги. Але важливо розуміти, що головною небезпекою інформаційної війни якраз і є те, що населення не відчуває, що воно піддається впливу. Відсутність ознак руйнівного впливу, які можна чітко побачити та ідентифікувати, як у випадку звичайних війн, і робить інформаційну війну більш підступною... та більш ефективною для перемоги над супротивником.

Можна посіяти недовіру до влади чужої країни, якщо підтримати опозицію та весь час говорити лише про негативні наслідки діяльності владних структур. Можна зірвати мобілізацію та набір до армії пропагандою миру за будь-яку ціну. Можна посіяти недовіру і навіть ненависть до власної армії роздмухуванням окремих епізодів недостойного поводження «людей зі зброєю». А потім уже і бомб та снарядів не треба — сиди собі, пій чайок та і чекай на капітуляцію дезорієнтованої та деморалізованої країни.