Передвиборче ТБ як діагноз українських медіа

Телебачення, як і раніше, є провідним каналом інформування електорату. Але аналіз змісту ТВ-програм демонструє політичну заангажованість усіх популярних загальнонаціональних каналів. Таким чином, замість новин та аналітики телеглядачі отримують порції замаскованої ба навіть відвертої передвиборчої агітації.

Як вітчизняне телебачення «промивало» мізки електорату і що з цим робити — в нашому огляді експертних оцінок передвиборчого ТБ і рецептів його «лікування».

ТБ — лідер

10 липня було оприлюднено результати соціологічного опитування «Динаміка суспільно-політичних поглядів в Україні». Дослідження проводилося Соціологічною групою «Рейтинг» на замовлення Міжнародного республіканського інституту (IRI) по всій Україні (крім окупованих територій Криму і Донбасу) з 13 до 23 червня ц. р. Всього було опитано 2400 жителів України віком 18 років і старше. Допустима похибка не перевищує 2,0%.

Одним із напрямків дослідження стали джерела, з яких громадяни, які мають право голосу, дізнаються новини політики.

З’ясувалося, що в молодіжному середовищі нові медіа перемогли ТБ або зрівнялися з ним, якщо йдеться про постачання політичних новин.

З яких із перелічених нижче джерел інформації ви отримуєте політичну інформацію? (%)

Абсолютним лідером з інформування про події у сфері політики телеканали виступають для людей старшого віку.

З яких із перелічених нижче джерел інформації ви отримуєте політичну інформацію? (%)

Що стосується регіональних особливостей, то ТБ здебільшого дивляться ті, хто цікавиться політикою, на півдні й на заході. У жодному з регіонів телеканали не віддали перше місце онлайн-ресурсам, хоча на сході нові медіа і стають дедалі популярнішими серед електорату.

З яких із перелічених нижче джерел інформації ви отримуєте політичну інформацію? (%)

Втім, на загальнонаціональному рівні ТВ-канали продовжують посідати перше місце в рейтингу постачальників новин зі сфери політики.

З яких із перелічених нижче джерел інформації ви отримуєте політичну інформацію? (%)

Кілька відповідей наекранах

Що розповідають громадянам їхні телевізори?

На цьому тижні «Детектор медіа» оприлюднив черговий огляд тенденцій в українському телевізійному просторі під час парламентської виборчої кампанії 2019 року, охопивши період червня — початку липня. Ось деякі тези звіту:

•  Представництво учасників виборів на окремих телеканалах не є ні рівним, ні пропорційним до рівня електоральної підтримки. Наприклад, «Опозиційний блок», підтримка якого становить 2 — 3%, представлений у новинах, ток-шоу і тижневиках значно більше, аніж «Слуга народу» з підтримкою понад 40%. Більшість центральних телеканалів ігнорують «Опозиційну платформу — За життя», рівень підтримки якої сягає 13 — 14%. Водночас на каналі «Інтер» про цю партію говорять більше, ніж про всі інші разом узяті. Частина політичних сил узагалі не з’являються в новинах і не отримують запрошень на ток-шоу. Можна впевнено стверджувати, що менеджери і редактори телеканалів, обираючи, кому з політиків дати слово або про кого з них згадати, керуються в багатьох випадках не суспільною важливістю, а політичними інтересами і вказівками інвесторів та їхніх політичних патронів.

•  Парламентські вибори в телевізійному просторі значною мірою виглядають як третій тур президентських виборів. Головні гравці залишилися ті самі — щоправда, з дещо іншою розстановкою сил та додаванням кількох нових, зокрема «Голосу», — і повторюють ті самі меседжі. Так само незмінними залишились основні маніпуляції, до яких вдаються медійники в інтересах своїх інвесторів, політичних патронів і замовників.

•  У теленовинах і ток-шоу був забезпечений відносний плюралізм, однак лише плюралізм передвиборчих агітаційних заяв та гасел. Натомість бракувало адекватної інформації та аналізу програм, політичного та особистого бекґраунду, намірів кандидатів.

•  Також медійники не допомагали виборцям відокремити реальні проблеми та інформаційні приводи від штучно створених для передвиборного піару.

•  Телебачення не впоралося з аналізом виборчих списків, не кажучи вже про мажоритарників від провідних політичних сил. У новини потрапляли лише окремі найскандальніші випадки. Виборці нічого не знають про більшість «нових облич», які пройдуть до ВР.

•  Загалом можна зробити висновок, що виборці мали доступ до передвиборчих меседжів різних політичних сил, нерівномірно розподілених по різних телеканалах. На жаль, ідеться лише про піар та приховану рекламу, а не про адекватну інформацію про програми, політичний та особистий бекґраунд кандидатів, їхні погляди і наміри. Фактично з новин виборець отримував ту саму інформацію, що з білбордів та агітаційних листівок.

Єдиний загальнонаціональний канал, у передачах якого моніторинг не виявив матеріалів з ознаками піару чи прихованої агітації, — це «UA: Перший». Але мізерний рейтинг цього медіа не дає можливості сприймати його як значущий фактор вітчизняного телепростору.

Отже, «в сухому залишку» з експертного аналізу змісту інформаційно-аналітичних програм вітчизняного телебачення можна зробити один загальний висновок: як не було у нас впливових та об’єктивних телеканалів, орієнтованих на інтереси суспільства, так їх і немає, і жодного покращення в цієї сфері не спостерігається.

Рецепти

В експертному середовищі прийнято з року в рік давати один і той самий сталий набір рецептів із реформування українського медіапростору. Це:

•  Перетворення ЗМІ на бізнес (за рахунок розвитку рекламного ринку);

•  Деолігархізація (прозорість фінансування, незалежність редакційної політики від власника);

•  Дотримання журналістських стандартів.

Сьогодні, здається, нарешті настав час сказати відверто: методи, якими у нас 28 років будувалася система незалежних суспільно-політичних медіа, зазнала краху.

•  Медіаринок для інформаційно-аналітичних ЗМІ не працює, і перспектив змін на краще в цьому напрямку не видно;

•  Олігархічні капітали і непрозорі (російські) кошти наразі є ключовим джерелом існування для найпопулярніших ЗМІ — рейтингових центральних телеканалів;

•  Журналістські стандарти стали предметом маніпуляцій ба навіть гібридних впливів, а не повсякденним інструментом роботи медійників.

Спадає на думку, що всі ці роки з часу здобуття незалежності у нас взагалі відбувалася лише імітація процесу створення системи незалежних засобів масової інформації. Інакше як пояснити той факт, що 2019 року ситуація в медійній сфері — з незалежністю, об’єктивністю, задоволенням суспільних потреб — є гіршою, ніж в Україні початку 1990-х?

Якщо справді щось змінювати

Можна, звичайно подовжити імітацію процесу розбудови та розвитку незалежних медіа, набравши на це чергову порцію грантів від західних донорів. Але не факт, що грантодавці будуть і надалі продовжувати усталені практики «роздачі слонів» і не поставлять, врешті-решт, отримувачам коштів і самим собі запитання: «Навіщо?»

Можна взагалі махнути рукою і сказати ствердно, що особливості ментальності українців обумовлюють особливості ЗМІ, і змиритися з відсутністю в країні справжніх медіа. Але якщо справді ми хочемо будувати демократичну країну, тим паче якщо ми замислюємося про євроінтеграцію, незалежні медіа для нас є необхідною, базовою інституцією.

Очевидно, для того щоб врешті-решт змінити медіаклімат країни на краще і забезпечити все ще орієнтоване на телебачення суспільство повноцінною інформацію про події в країні та світі, потрібно припинити імітувати кипучу діяльність без жодного позитивного результату, чесно проаналізувати поточний стан справ і виробити нові підходи до його виправлення.

Втім, уже можна сформулювати деякі попередні уявлення про те, як це має бути.

По-перше, без популярності та впливовості будь-яке, навіть найбільш якісне медіа є нежиттєздатним.

По-друге. Уже зрозуміло, що позбавитися олігархічних коштів повністю не вдасться. Такі реалії нашого медіаринку. Колись, може, все зміниться, але точно не найближчим часом. Отже, потрібно знайти методи і залучити олігархів до розбудови незалежних ЗМІ.

До створення повноцінної системи незалежних ЗМІ має бути залучена безпосередньо держава — тому що це, насправді, розбудова засад демократичної європейської держави, — і західні грантодавці, звісно, якщо вони зацікавлені в результаті, а не в процесі.

Мабуть, слід починати зі стимулювання суспільного запиту на якісну інформацію та підвищення рівня базових знань про функціонування демократичного суспільства у медіавласників. Інакше кажучи, пересічні громадяни мають зрозуміти, навіщо їм об’єктивна журналістика і як відрізнити її від медіашлаку, а олігархи — чому вони мають витрачати свої кошти на суспільно важливі медіа і навіщо бізнесу демократія.