За що треба битися на медіабарикадах

Свобода медіа є ключовим елементом демократії. В повноцінному демократичному суспільстві обов’язково мають бути присутні вільні засоби масової інформації, що об’єктивно висвітлюють важливі для країни події та процеси і створюють умови для плюралізму думок. Але що є первинним, що — вторинним? Демократія або свобода ЗМІ? Що з цього є куркою, а що — яйцем в цьому одвічному філософському питанні?

Традиційно вільні медіа вважають одним із наріжних каменів демократичного суспільства та наголошують, що без розвиненого інституту незалежних засобів масової інформації, що працюють в умовах свободи слова, функціонування демократичної держави неможливо за визначенням.

Утім, постає питання, чи можуть незалежні та вільні ЗМІ створюватися та розвиватися в недемократичному суспільстві в країні, де ще немає повноцінної демократії?

Журналістів вчать, що вони «мають відстоювати у своїй діяльності демократичну концепцію свободи ЗМІ, що з’явилася під час Французької революції (як свобода преси) і ґрунтувалася на трьох основних постулатах: відокремлення новин від коментарів; доступ до урядової інформації; відсутність цензури». Це — цитата з одного  підручника для журналістів. Правильні слова, беззаперечні рекомендації. Але чи можливо їх повноцінна реалізація ДО розбудови та забезпечення РЕАЛЬНОЇ дієздатності інших інститутів демократії? Йдеться про вільні та чесні вибори органів влади, підзвітних і підконтрольних виборцям напряму або через їхніх представників; економічну конкуренцію; розвинене громадянське суспільство, якому гарантована можливість самоорганізації; ефективне місцеве самоврядування...

Формально всі ці складові присутні в Україні. Але як все з переліченого працює на практиці? Питання не риторичне. І відповідь відома: інститути демократії в Україні виконують свою роль ЧАСТКОВО. Втім, в державі перехідної, або гібридної демократії — а саме так характеризують сучасний устрій в Україні дослідники-політологи, — так і має бути.

Але ж тоді закономірним є невтішний висновок: система вільних ЗМІ в нас на сьогодні може бути теж тільки така, «перехідна». Медіа, як одна з демократичних інституцій, може розвиватися тільки синхронно з іншими. Так, в нас в царині свободи слова не може домінувати авторитаризм, але й забігти далеко вперед і влаштувати тотальну демократію в медіа теж не вдасться.

Наявність олігархічної моделі з елементами монополізму замість вільного ринку та відкритої економіки.

Широке поширення купівлі-продажу голосів на виборах усіх рівнів та махінацій з підбиттям підсумків.

Формування касти недоторканних при владі, які фактично залишаються у керма за будь-якої зміни офіційного керівництва країни, навіть після революцій.

Місцева влада, що в багатьох випадках зосереджена лише на дерибані («джерело» яскравих прикладів — столиця).

Усе це — реалії нашого життя. І в цьому ж ряду — засоби масової інформації, що існують за правилами, які встановлюють олігархи, тіньові керманичі держави, корумповані політики, бізнес, що звик корумпувати, та суспільство, котре передусім намагається пристосуватися й вижити. Кому з них потрібні якісні, професійні, незалежні ЗМІ аж до того, щоб підтримувати їхнє функціонування передплатою та «білою» рекламою? (До слова — в нас багато хто забуває, або свідомо випускає з уваги той факт, що комерційний вплив, вплив бізнес-структур або політична заангажованість відноситься то тих самих суворих заборон, якою є заборона на втручання в медіасферу держави. Фінансово-промислові групи, партії, за класичним визначенням, таке ж зло для незалежної журналістики, як і державні структури.)

Для «сильних світу цього» некеровані медіа означають постійний ризик та нескінченний стрес без жодного профіту. А у пересічного громадянина (бізнесмена, активіста...) який і мав би, насамперед, бути зацікавлений в розвитку ЗМІ, які би захищали інтереси «маленького українця», немає ані коштів на те, щоб зробити суттєвий внесок у розвиток незалежних засобів масової інформації, ані розуміння, для чого це йому особисто потрібно.

Ситуацію мали виправити зарубіжні гранти, що з часів набуття Україною незалежності спрямовуються саме на підтримку незалежних медіапроектів або створення окремих об’єктивних медіаматеріалів. Проте загальну ситуацію на українському ринку ЗМІ цей метод точкового втручання не «вилікував». Приберіть іноземне фінансування, й ви побачите, в якому обсязі наші співвітчизники готові фінансувати якісні медіапроекти не тільки без гарантій впливу на їхні матеріали, а й під жорсткою забороною втручатися в редакційну політику взагалі. (Здається, я вже чую регіт і  вигуки: «Знайшли дурня».)

Кластер незалежних грантових медіаструктур активно працює над поставленими в умовах грантів завданнями: бореться із корупцією у владі, вчить журналістів стандартам, проводить тренінги із медіаграмотності, захищає свободу слова... Але він не зробив головного — не створив потужного ЗАПИТУ на незалежну журналістику у суспільства.

Напевно, розробники грантових програм були впевнені — потреба у свободі слова, доступі до оперативної, об’єктивної, якісної інформації та аналітиці — першочергова потреба будь-якої сучасної людини. Звісно, це так. Але для громадян демократичних країн. У країнах перехідних демократій і жителі «перехідні», і тому ця потреба в них просто напросто не сформувалася настільки, щоб перейти до категорії важливих та актуальних.

Орієнтир для вільних медіа і поборників свободи слова, сучасна система незалежних ЗМІ в Західній Європі та Північній Америці, будувалася довго та складно. Робилося це органічно, одночасно зі змінами в суспільному строї та в системі державної влади, й ніколи — без прив’язки до внутрішньо— та зовнішньополітичної ситуації. Якщо ж намагатися створювати національні медіа, які живуть «своїм» окремим життям, вийде такий собі «сферичний кінь у вакуумі», але не повноцінна складова суспільного устрою тієї держави, де ці ЗМІ розташовані й де вони мовлять. Повної незалежності від реалій країни засобам масової інформації цієї країни досягти не вдасться в будь-якому випадку.

Якщо в державі не побудовано розвиненої демократії, то обмеження свободи слова — закономірне та очікуване явище. Якщо країна входить в число світових лідерів із корупції — в ЗМІ регулярно з’являтимуться замовні матеріали. Якщо вітчизняний бізнес думає лише категоріями максимізації свого прибутку в найкоротшій термін, то вкладати кошти в розвиток демократичних інституцій зокрема — незалежних (і від цього бізнесу — також) ЗМІ, він точно не буде. Якщо пересічний громадянин не розуміє, навіщо йому виборче право і продає свій голос, — він в житті не захищатиме своє право й на свободу слова.

Якщо нам не вдалося за 26 років незалежності побудувати не перехідну, а повноцінну демократію, то закономірно, що у нас не створено умов і для розквіту незалежної української журналістики. Можна до безкінечності битися на барикадах свободи слова, але перемогти можна тільки тоді, коли на цих барикадах журналісти почнуть битися за вільну й демократичну Україну.