Розмови про гроші, ціни, роботу, панів та бензин. Як галичани їдуть додому на свята

Ці дні помічені чорною барвою в календарях італійських стареньких, будов Іспанії, Чехії та Португалії, медзакладів Словаччини й Угорщини та польської економіки.

В одну мить дороги Європи й небесні простори світу заполонюють каравани, котрі прямують до Галичини. Вони нав'ючені панетоне та штоленами, братвурстами та парувками, хамонами й іншими дор блями, аби ті могли опинитися за пишними святковими столами та у великодніх кошиках. На заздрість сусідам та на подив хріну.

А головне — вони везуть наш люд домів. Везуть, ніби свідків, котрі бачили, що в католиків й протестантів Христос Воскрес, тому й у нас цього року диву так само бути.

В автобусах, літаках, потягах, на зупинках, у чергах. Всюди чути й видно заробітчан. Вони мовлять про вічне — про гроші і ціни, про роботу й панів, про бензин та машини. Говорять про зміни і як не хочуть ні повертатися, ні зостатися.

Галичина складається з празників. Точніше, не так — на празники пазл на ймення Галичина врешті складається докупи. Аби всі могли пережити свої страсті. Аби пригадати все, за що треба висповідатися. Аби показати себе галицькому світові і галицький світ у собі. Довести, що досі його не втратили й не розгубили. Не пустили по світові.

Кожного року та кождих великих празників галичани повертаються домів, аби пересвідчитись, що тут все по-іншому, себто нічого не міняється. Що десь все ще є цей острівець стабільности, до котрого завше можна повернутися і знову стати на якір в рідній пристані. Що тут до вас завше є діло, навіть якщо ви зовсім чужі.