Зеленський – це народний протест та колективна дитяча безвідповідальність

Соцмережі не перемогли телевізора, як того сподівалася просунута частина соціуму, котра почала внутрішню еміграцію на простори інтернету одразу, як той став для них доступним. Натомість соціалки перетворилися на щось на зразок доповненої реальности для ТБ. Додатковим майданчиком для селебріті, котрі отримали змогу ближче комунікувати зі своєю аудиторією й витрясати із неї гроші та увагу. Але спочатку зірки все одно мусіли засвітитися в телевізорі. З цього правила трапляються винятки, але більшість мережевих зірок все одно мріє потрапити в ящик, бо це значно прискорює розкрутку.

В телевізороорієнтованому суспільстві різного роду зірки екрану перетворюються із героїв улюблених сіткомів та програм на справдешніх лідерів думок. На авторитетів, котрі не лише можуть рекламувати засоби від закрепів та для потенції, а й впливати на дійсність країни. Особливо ті, котрі творять собі образ простого хлопця з народу. Такого свого в дошку.

А лідери думок – це ті, кому делеговано повноваження думати замість народу. Бути його совістю і формулювати за нього запити. І в українських реаліях, де існує дихотомія народу та влади, на їхні плечі ще й покладається відповідальність формулювати від імені народу словесно та фігурально фак у бік влади.

Кризу авторитетности традиційних лідерів думок у вітчизняному соціумі, поміж іншого, засвідчив не лише результат Порошенка на президентських виборах, за котрого значна частина із цього типу опінієтворців закликала голосувати вітчизняне суспільство, а й те, хто переміг на тих виборах. Протестність настроїв досягнула свого піку, а тому саме Зеленському, цьому любителеві казати слова із «фак», делеговано повноваження показати фак не лише владі, а й старим моральним авторитетам. Йому делеговано повноваження самому стати факом поперек горла системі. Тільки виборці, схоже, не враховують, що місце сидіння визначає місце глядіння, а тому фак цей цілком може обернутися до них самих і добряче всіх відфакати…

Але чому саме фак, а не щось інше? Фак – це заборонений жест. Низький, цензурований, але більш-менш соціально прийнятний. Ота спокуса забороненого плоду. Масний анекдот, котрий кортить розказати в поважному товаристві, коли видається, що він зараз дуже доречний: невдобно, але страшенно хочеться. Жест, котрого уникають на ТБ, а словосполучення «фак ю», що його супроводжує, перекладають, в кращому разі, як «лайно», а в гіршому – як «чорт». Тому символічним для народу є те, що фак він показує за допомогою телеперсонажа. При чому телеперсонажа в квадраті. Фак, як же з цим пощастило.

Зеленський – це народний протест. Це фак старим елітам. Фак політикам, котрі задовбали. Фак політиці, котра задовбала. Це народне «ось вам». Народне «ха-ха», «викусіть» і «відгребіться від нас» водночас. Це жест, за котрим більше нічого не стоїть, окрім виклику. Дитячої наївної віри в непокараність. «Що ти мені зробиш?» Колективна дитяча безвідповідальність, коли мале не розуміє, що своєю дурістю карає саме себе. Що відповідь на фак ще неодмінно прилетить. Ймовірно тоді, коли цього не чекатиметься.

Філософ Володимир Єрмоленко у своєму есеї «Проти хижості: як вижити серед звірів і залишитися людиною» три роки тому писав про прихід до влади в світі політиків-хижаків. Але у вступі він чудово описує психологію поведінки вітчизняного соціуму під час недавніх виборчих кампаній:

«Бодлер називав це «природною радістю від руйнування». Сьогодні це називається природним кайфом показати світу фак.

Постмодернізм закінчився, розпочався факізм. Нащадок постмодерну, тільки без чітко визначених батьків. Породження не кохання, а вірусу.

Факізм не знає принципів, зневажає відповідальність, не вірить у цінності. Але його інструментом є не гра, а війна».

Дуже кортить додати, що війна ця зі здоровим глуздом.

Не  схильний згущувати фарби. Деякі перші дії нової влади виглядають непогано, а навіть добре. Деякі – жахливо. Деякі – виклично й по-дурному, ніби фак (наприклад, сага «"звільнення" Богдана і журналісти»). Сумарно – цілком в дусі української влади.

Проте турбує не лише діяльність політичної верхівки, а сам соціум, котрий готовий просто тикати фак, показувати середнього пальця всім довкола: прихильникам президента, його противникам, йому самому, один одному на брудершафт і не думати про те, що далі. Що фак – негативний порядок денний. Руйнівний й алогічний. Безсенсовий. Ґештальт протесту проти верхів закриється. Енергія виплеснеться, але аби разом з нею не виплеснути немовля-країну.