Уран та Федоров: чому українські президенти програють власним командам

Давні греки були переконані, що влада має дивну властивість. Вона не просто змінюється. Вона пожирає сама себе.

Це античне спостереження було закодоване у міф про Уран. Його скидає власний син Кронос.

Потім Кронос, пам'ятаючи долю батька, починає ковтати власних дітей, сподіваючись обдурити долю. Але виростає Зевс, який повалює вже самого Кроноса.

І так насправді народжується одна з перших політичних моделей в історії людства. Новий правитель майже ніколи не приходить здалеку. Він росте всередині старої системи.

Українська політика останніх тридцяти років дивним чином нагадує саме цей античний сюжет. Майже кожен новий президент спочатку був політичним сином свого попередника, частиною команди. Леонід Кучма став прем'єр-міністром за Леоніда Кравчука. Віктор Ющенко зробив головну державну кар'єру саме при Кучмі, очоливши уряд. Петро Порошенко був міністром економічного розвитку в уряді Миколи Азарова за президентства Віктора Януковича. Навіть якщо між ними виникали конфлікти, навіть якщо вони переходили в опозицію, їхній політичний старт відбувався всередині тієї влади, яку вони потім критикували.

В українській політиці надзвичайно рідко перемагають люди, які десятиліттями перебували поза системою. Значно частіше перемагають ті, кого ця система сама виростила. Власне, саме тому 2019 рік ззовні здавався революцією.

Володимир Зеленський не був ані прем'єром, ані міністром, ані губернатором, ані секретарем РНБО. Вперше за багато років президентом стала людина, яка прийшла не з владного кабінету, а зі знімального майданчика. 

Здавалося, що античний цикл нарешті розірвався.

Хоча, успіх Зеленського був частково змодельований образом Василя Голобородька, і людям здавалось, що вони обирають зрозумілу особистість «з народу». «Вчителя історії», який став президентом і зможе очистити владу від заскорузлих політичних кланів. Було відчуття, що Україна остаточно перейшла від боротьби еліт до конкуренції різних політичних світів.

Але останні події змушують поставити цікаве питання.

А що, якщо це був лише виняток? Кейс, спричинений зростанням ролі медіа, й накопиченим винятковим медійним капіталом Володимира Зеленського?

Дуже ймовірно, що після одного політичного експерименту українська система знову повертається до свого звичного механізму?    Адже сьогодні серед можливих майбутніх політичних лідерів дедалі частіше називають людей, які виросли саме всередині чинної влади.

Не обов'язково опозиціонерів чи революціонерів, а людей, які стали відомими саме як представники нинішньої державної команди. І якщо так станеться, це означатиме не просто зміну президента, а й повернення давньої закономірності.

Українська політика взагалі мало схожа на футбольний матч, де одна команда повністю змінює іншу. Вона більше нагадує сімейну драму, в якій учорашній соратник стає запеклим опонентом, учень починає звинувачувати свого політичного вчителя, а багаторічний фаворит оголошує себе єдиною альтернативою.

Іноді здається, що головна українська опозиція народжується на Банковій, а не на мітингах. У цьому, мабуть, і полягає головна іронія української історії. Президенти завжди найбільше бояться зовнішніх ворогів. Насправді ж найбільшу небезпеку для них майже завжди становлять власні політичні вихованці й однодумці. Саме це колись зрозумів Кронос й почав нищити своїх спадкоємців.

Щоправда, навіть грецькі міфи чесно попереджають: це ніколи не допомагає. Бо владу найчастіше забирає не той, хто стоїть під брамою фортеці. А той, кого ти сам колись провів за руку чи отримав у дар, як Троянського коня.