Наше бидло. Про спільні риси з Росією

Дивлюсь на мешканців свого будинку (96 квартир) і розумію одну невтішну річ. В Україні є певний відсоток пасіонаріїв (тих, що гинуть на Майдані та йдуть добровольцями на війну), але їй катастрофічно бракує жирного такого прошарку добропорядних міщан. Таких собі бюргерів, містян зі стажем, вихованих у певних традиціях. Вони не підуть помирати за ідею, але навчать своїх дітей і дітей своїх дітей повазі до праці, до майна і до чужого простору, повазі до оточуючих. Вони не стануть викопувати вночі кущі бузку, щоб пересадити їх на дачі, не стануть с*яти в ліфті, підпалювати його кнопки, блокувати вихід з під'їзду позашляховиком (за 200 метрів є парковка), не вмикатимуть зрання перфоратор, не відвертатимуть мармизи від тих, з ким прожили під одним дахом понад 30 років...

А якщо постане проблема, яка вимагає спільного рішення, зберуться для її розв'язання (а не сміятимуться в кулак з лохів, що здають кошти на ремонт «за себе і того хлопця», точніше, за цілих трьох здорових і працездатних «хлопців», бо відсоток тих, хто ворушиться, зазвичай не перевищує 25). В моєму будинку єдиний метод впливу на управдома (чи то пак на голову правління нашого кооперативу) полягає у тому, щоб підпалити їй балкон. Переобрати? Ні, не чули.

Спроба зібратися разом обертається на потік матерщини (с*ка, бл*дь, завали є**ло), на істерику управдомихи і її категоричну відмову займатися у подальшому справами будинку. Відтак будинок зависає у повітрі – в очікуванні, мабуть, того моменту, коли, згідно із новим законодавством, управляючого менеджера спустять згори, якщо мешканці не спроможні його обрати самотужки.

Україна має значно більше спільних рис з Росією, ніж ми готові це визнати. І одна з таких рис – панування агресивного, тупого, здеградованого бидла, пролетаріату у п'ятому поколінні. Із таким багажем наші перспективи кепські. А щодо середнього класу, мотивованого не с*ати там, де ти живеш, то він у нас, як відомо, відсутній.