Про карантин і синдром відкладеного життя

Народ і влада (принаймні, місцева) бунтує проти карантину. Мери міст влаштовують демарші. Підприємці – маніфестації. Фермери – блокаду. А посполиті беруть пиво і йдуть на природу. Covid-19 піджимає хвіст і ховається в кущах, доки в нього не поцілили пляшкою. А МОЗ то кляне порушників, то каже, що всьо путьом і є підстави для зняття обмежень, і все це – в рандомному порядку. 

Для дій мерів, фермерів, малих та середніх бізнесменів є свої підстави. І політичні, і економічні. Їх вже достатньо проаналізували політологи та економісти. Але поза тим смутно вгадується щось таке, що відрізняє ситуацію в Україні від, скажімо, ситуації в Америці чи Франції. І, знову таки, справа не в ВВП, безробітті чи інфляції. Справа в іншому.

В тому, що я би назвала «синдромом відкладеного життя». 

Все таки більшість населення України (і президент Зеленський, і прем’єр Шмигаль, і мер Кличко) народилися ще за СРСР. Вони мали б розуміти чи відчувати інтуїтивно такі речі. Але, очевидно, рецептори притупилися або просто, як то кажуть, «не дано».

Ми всі (ми – це ті, хто у віці 40+) пам’ятаємо, що таке чекання. Тупе виснажливе чекання невідомо чого. Якогось туманного світлого майбутнього чи заанонсованих задоволень. Починалося все з їжі. Їжа «за совка», всупереч панегірикам найсмачнішому на світі пломбіру, була гидотною. Передусім – одноманітною. Кулінарні витребеньки пересічні громадяни могли дозволити собі тільки з особливих приводів. Звідси й знаменитий мем – «не чіпай, то на свята».

На свята можна було дозволити собі купити базарної баранини на плов чи кіло відбірних овочів на салат. Оце й було справжнім фестом. Ну а також, певна річ, вікопомне олів’є, головний інгредієнт якого – майонез – був в дефіциті. Так само, як і «згущьонка», з якою ліпили найпопулярніший десерт радянського дитинства – печиво «горішки» з двох половинок і брунатної провареної «згущьонки» всередині. 

Але всього цього треба було чекати. Мої ровесники згадують, як були битими батьківським паском за те, що, не дочекавшись часу «Ікс», над’їли банку того проклятущого згущеного молока. Або залізли в коробку з цукерками, яку дорослі «діставали» «по блату». 

Чекання, що колись прийде веселе і щасливе життя, викликає алергію в тих, хто через нього пройшов.

Бо справа ж не тільки в їжі. Чекати доводилося всього. Старшим – транспорту, щоб задушитися в ньому, але довести свої трупи на роботу. Дітям – переміни, щоб вийти в туалет. (Дико? Але тоді світ не був дитино-центричним, і вчителя робили, що хотіли. Наприклад, забороняли під час уроку відлучатися на заклик сечового міхура. Навіть якщо той волав дуже гучно). 

В системі радянського виховання заборонялося мати свою думку до певного віку, мати позицію до набуття того чи іншого статусу. «Ось доростеш до моїх років, тоді й будеш рот розкривати», «от створиш свою сім’ю, тоді й поговоримо». Теперішній час знецінювався, майбутнє – абсолютизувалося. Але між теперішнім та майбутнім лежало неозоре як море чекання.

Чекали «премії та прогресивки», «тринадцяту зарплату» (бо виживали ледь-ледь). Чекали в чергах, доки «викинуть дефіцит». І просто в чергах, без дефіциту, бо черги були візитівкою того життя. Чекали на меблеві гарнітури, телевізори, холодильники (ходили відзначатися в списках). 

Десятиліттями чекали на квартиру, бо ще у 1990-х дехто продовжував жити в комуналках, але правила вже мінялися, то ж у комуналках чекали ще й на смерть самотнього сусіда, щоб викупити чи приватизувати його площу. А поки сусід був живий, чекали у черзі до ванної – сполоснути зранку фейс та почистити зуби. 

Ті, хто ситий цим по горло, відчуває свербіж на нервовому грунті, коли пафосний чиновник у не менш пафосному відосіку закликає лишатися вдома ще тиждень. Ще два… Ще три… Ще вісім… Мовляв, треба зачекати, а потім, після карантину, ми всі знімемо маски і питимемо просекко на затишній веранді відкритого ресторану. У такий момент гомо советікус в кожному з нас надривно волає «не хочу і не буду!».

«Я не стану більше чекати!», – верещить він. Я чекав все своє розпрокляте життя, і більше цього не робитиму. Ніколи. Ні за що. Навіть під загрозою розстрілу і коронавірусу.

Але – цікавий феномен. Якщо в такого советікуса спитати, як він ставиться до карантину, він прочистить закладене від крику горло і скаже інтерв’юерам, що цілком схвалює дії влади. Думати одне, говорити речі, які гладять владу по шерсті, а робити те, що вигідно тобі – це теж стратегія виживання з тих далеких часів. Саме тому так багато прихильників жорсткої обсервації прогулюється цими травневими днями парками і скверами. 

Яка з цього всього мораль? Власне, вона є і її немає. Щоб зрозуміти рушійну силу тих чи інших дій та вчинків, інколи недостатньо прораховувати економічні збитки чи репутаційні втрати. Натомість треба вшити у матрицю минуле народу, яким ти берешся керувати. Бо психологія рулить і забиває м’яча у ворота політиці. Перехопити його можна, лише розуміючи правила гри.