Сто днів війни: ми відстояли незалежність

Це дещо нове у наших реаліях – підводити підсумки ста днів війни.

Або, правильніше зазначити, ста днів широкомасштабного вторгнення Росії. Досі «стоденний» аналіз ми застосовували лише до політиків, чия каденція розпочалася невдовзі перед тим. Проте не українці обрали для себе війну, а відтак ми вимушено рухаємося у тому коридорі, куди нас загнав ворог. Хоча для нас добра новина полягає в тому, що нам світло в кінці тунелю вже загоряється, тоді як супротивник застряг в ньому надовго, можливо, що й назавжди.

Якщо відслідкувати наративи, якими послуговувалися кремлівські пропагандисти, то можна сказати, що мета Росії у заявленій нею «спецоперації» помалу варіювала від блискавичного повалення влади у Києві та захоплення більшої частини (або навіть всієї території) України до анексії хоча б українського Сходу. Та в кожному разі ця сама мета залишалася незмінною – завоювання наших територій і приєднання їх до тіла РФ.

В ХХІ столітті вже ніхто не воює за землі, проте Путін та його кліка безнадійно застрягли у битвах Другої світової

Що ж стосується України, то її глобальна мета була і залишається однією-єдиною: вистояти у війні, зберігши свій суверенітет. Реалізація такої стратегічної мети потягнула за собою розв’язання ряду тактичних завдань – від закриття технічних лакун і отримання необхідного нашому війську спорядження до відкриття другого, дипломатичного, фронту і формування антипутінської коаліції з її тиском на Москву, санкційними обмеженнями, моральним остракізмом тощо.

Про успіх або неуспіх кожної зі сторін російсько-української війни можна судити по тому, наскільки вони виявилися спроможними реалізувати зазначені вище цілі. Отже, що можна сказати про Росію?

А сказати можна передусім те, що вже було повторено неодноразово: бліцкриг наш ворог програв. Помилка Путіна полягала у тотальній недооцінці українських Збройних сил, їхньої готовності до спротиву, а також готовності до спротиву з боку мирного населення тих територій, куди заходили «визволителі». До такої помилки призвели неправильно потрактовані у Кремлі історичні паралелі, а саме те, що події 2022 року підуть за «кримським сценарієм» 2014-го, коли російські війська не отримали збройного спротиву в межах анексованого півострову.

Як показали події, Північ України, куди вже 24 лютого окупанти ринули з території Білорусі – це однозначно не Крим

Вже за місяць тимчасово зайняті росіянами частини Київської, Сумської, Чернігівської областей були звільнені. Під українським контролем нині перебуває і Харків, тобто в контексті Слобожанщини можна також говорити про неуспіх, який спіткав ворога. Єдиним значним просуванням для росіян стало захоплення Херсону, а згодом Маріуполя, котрий пав через 80 днів облоги та героїчної оборони.

А відтак станом на зараз бойові дій обмежуються Сходом України, але і там захопити до 1 червня (на такій даті нібито наполягав особисто Путін) адміністративні межі Донецької та Луганської областей ворогові не вдалося. Луганщина, за повідомленням голови ОВА, окупована на 95%, а на Донеччині справи (для України!) є кращими, бо до повного захоплення цієї області ще далеко.

Зауважимо, що навіть така незадовільна «перемога» коштувала для Росії надто дорого

До втрат зарахуємо і як мінімум 30 тисяч знищених російських солдат, а також збитки від санкцій і тотальна ненависть всього цивілізованого світу. Якщо ж для Путіна ненависть світу – надто ефемерне поняття, то зазначимо, що вона конвертована у цілком конкретні, матеріальні речі – такі, зокрема, як обмеження експорту нафти та природного газу.

А щодо України, то аспект міжнародної реакції вона віддзеркалює з точністю до навпаки. Там, де Росія викликає гнів і обурення, Україна має співчуття та активну допомогу. Ця допомога надзвичайно різнопланова і торкається як щирого і теплого прийому за кордоном наших переселенців, так і надання нам озброєння і гуманітарної допомоги. В цілому зайве казати про те, що підтримка України є безпрецедентною, її надають нам як світові селебріті, так і провідний військовий та політичний істеблішмент світу. Від Девіда Гілмора, який переспівав «Червону калину», до учасників наради на базі Рамштайн – всі говорять про Україну, а також про можливість простягнути їй зараз руку дружби.

Безперечно, в цьому єднанні, в цій україноцентричності світу закладено великий та унікальний шанс для нас подивитися на війну як на стимул для ривка і нової презентації себе на світовій арені

Презентації не як країни із найбільшою в Європі корупцією та найвищою смертністю, але держави, що прийняла на себе удар новітнього фашизму, здолала його, і цим, по суті, врятувала як мінімум східноєвропейські країни від повторення радянської окупації.

Попри всі наші страшні, непоправні чисельні втрати – як серед військових, так і серед цивільного населення – Україна відкриває для себе нові грані співпраці із нашими партнерами та одночасно формує перелік потреб, реалізація яких стане першочерговим завданням після перемоги.

Приміром, ми переосмислюємо нашу урбаністику, формулюючи нові вимоги до того, якими мають бути наші міста та наші будинки, аби вийти з ворожої навали із найменшими втратами. Другий приклад: робота із партнерами в умовах блокади наших морських портів та потреби пересувати вантажі залізницею та / або автодорогами. Тут Україна отримала досвід перемовин про безмитне доставлення вантажів, а також вкотре замислилася про невідповідність нашої колії європейським стандартам.

Логістичні та технічні виклики, котрі відчула наша держава, супроводжуються також активною роботою на правовій арені та за переговорним столом

Ми вчимося фіксувати воєнні злочини та готувати документи для міжнародних трибуналів. І все це не лише заради моральної сатисфакції, але й для отримання згодом фінансової компенсації за збитки, спричинені Росією. Якщо ми гідно вийдемо з нинішніх випробувань, то станемо не лише сильнішими, але й краще «підкованими» у юридичній та дипломатичній царині. Не забуваймо і про наші досягнення на інформаційному полі: Україна навчилася і продовжує вчитися тому, як формувати громадську думку соціумів та урядів – аби ця громадська думка була на нашу користь.

У всьому вище перерахованому Україна вже є беззаперечним переможцем. І хоча фактична війна – та, що ведеться на полі бою – далека від завершення, станом на сьогодні, на сотий день протистояння з Росією, можна констатувати одне: свою незалежність ми відстояли. Можливо, за підсумками війни нам вдасться повернути собі окуповані у 2014 році території, або, можливо, результат буде скромнішим, і ми лише підкинемо російські війська на лінію зіткнення до 24 лютого – та в кожному разі, Україна вже перемогла. Останню думку не гріх повторити і вдруге, і втретє – не для самонавіювання, а для констатації очевидного факту.

А відтак наступні місяці лише виліплюватимуть ту форму, яку остаточно набуде наша перемога

Звичайно, що левова доля усіх заслуг в цьому процесі належатиме ЗСУ, проте і наш народ – говоримо це без пафосу – наближає фінальну крапку у війні всіма можливими засобами. Одне наше волонтерство – як здебільшого український феномен, безпрецедентний та не осмислений до кінця – заслуговує на окреме дослідження.

Нас завжди супроводжуватиме скорбота по нашим загиблим, проте вона не виключає привід пишатися собою. Сьогодні такий привід, безперечно, є.