Теперішні українці – це відсутність емпатії та поваги до чужого простору

Є фрази-самонавіювання, котрі допомагають примиритися з дійсністю. Наприклад, така: «У нас держава (влада) погана, але люди дуже добрі». Ті, хто читав Марію Матіос, може додати: «Добрі як кавалок хліба». Але це не так. З нашими «хлібними» людьми далеко не все гаразд.

Одна з визначальних рис теперішніх українців – це відсутність емпатії та поваги до чужого простору, чужих потреб. Так, попри волонтерський рух, жорстокість і байдужість – це те, що нас визначає. Я думаю про це постійно, але особливо – влітку. До чого така сезонність? – запитаєте ви.

Я живу на «старому» Виноградарі, і два вікна моїх апартаментів виходять на умовну «вулицю», тобто на проїжджу частину, а ще два – в умовний «двір». Влітку, коли спека та відчинені вікна, моя спальня немає постійної дислокації. Я намагаюсь заснути будь-де. Але, як правило, все завершується снодійним.

На «вулиці» вже чотири роки поспіль гуркоче будівництво. Там зводять ЖК «Варшавський». Влітку, за умови сухої погоди процес триває до дванадцяти ночі й відновлюється о п’ятій ранку. Гадаю, не варто казати, що забудовнику – по цимбалах, що від його «цимбал» ніхто нормально не спить.

Але і це «квіточки» порівняно із street racing’ом. Відколи на Виноградарі відкрили ТРЦ «Ретровіль», любителі перегонів окупували його парковку. Шоу починається акурат тоді, коли вщухають звуки будівництва. Я не знаю, скільки децибел у машини, яка несеться на повній швидкості, виконує повороти тощо. Але я знаю, що у людини, яку декілька разів за ніч ґвалтовно виривають зі сну, немає життя.

У цей самий час у дворі збираються компанії пияків. Музон, матюки, крики. Просто крики на повну міць горлянки. Не крики про допомогу абощо, а свого роду «мітка», поставлена на цю територію. Мовляв, я – бидло, я тут живу і ти ніц мені не зробиш. Можеш досхочу дзвонити в поліцію, бо й поліція нічого не зробить. Вона просто не приїде на виклик – подумаєш, люди відпочивають.

Приблизно о п’ятій ранку, коли рейсингісти та алконавти розбрідаються спати, прокидаються собачники та косарі. Але ці, принаймні, заняті ділом. Перші вигулюють домашніх улюбленців і також матом з’ясовують стосунки, а другі косять асфальт. Ну бо трава давно скошена, вона не відростає настільки швидко, аби заводити мотокосарку кожного божого дня. І тим не менш, саме з цих звуків починається ранок…

Так, я розумію, що в української нації багато травм. І не це тільки Голодомор, Друга світова, сталінські репресії тощо. Життя в комуналці – це також травма. Стояння в чергах – травма. Їзда в маршрутках – травма. Ти перестаєш поважати людей, коли контактуєш з ними настільки тісно. Тіло в тіло – і так з дня на день.

Про яке відчуття чужого приватного простору може йти мова, коли наші дідусі-бабусі стояли в одній комунальній черзі до спільного з сусідами нужника, а батьки стояли в чергах за дефіцитом? А ми продовжуємо традицію і щодня нюхаємо чужі підпахви у транспорті, якого вкрай мало на таке велике місто.

І ще одна специфічна українська проблема. Вона зветься «покоління з ключом на шиї». Мова про моїх ровесників, народжених у 1970-х – початку 1980-х, коли дитина не тільки не була центром родини, але й не сприймалася як самоцінна особистість. Надолужуючи власне дитинство, це покоління виховує (а, точніше, викохує) виняткових егоїстів. Нинішні 20-річні також переважно не знають, що таке чужий спокій та чужі потреби.

…Що із цим робити? Я не знаю. В мене немає відповіді. Відповіді не приходять у важку, як чавун, голову, з якою я прокидаюсь. Прокидаюсь з мрією виспатися, з мрією про осінь та зиму, бо в холодні сезони на вулиці все ж тихіше.

Інколи мрії поступаються простій думці: а за що зі мною так?.. Адже не даючи спати, мене позбавляють здоров’я. А позбавляючи здоров’я, позбавляють всього. І це не в ім’я якоїсь високої цілі, а – так. Соціум, який я покликана любити (як людина, як співвітчизниця своїх громадян, як журналіст врешті-решт) повільно мене вбиває.

Але за що? І ось тут якраз замість притомних слів – тиша…