Чого бракує Україні?
Декілька слів про полеміку Юрія Луценка та Данила Яневського
Декілька слів про полеміку Юрія Луценка та Данила Яневського.
Як відомо, в історії думки існують багато різновидів діалогу та типів полеміки. Приміром, в діалогах Платона діють фактично два персонажа – мудрий Сократ та недоумкуваті софісти, яких майстер діалектики просто знищує, демонструючи їхню повну некомпетентність. Взагалі полеміка й передбачає знищення опонента, його перетворення в Ніщо. Але існують і інші види діалогу та діалогічної культури, і саме такий тип я згадав після ознайомлення з листом Данила Яневського та відповіддю на нього Юрія Луценка. Мова йде про «ренесансний Діалог», який ґрунтується на повазі до позиції протагоніста та який, за висловом відомого дослідника ренесансної культури, «провокує та зіштовхує істини, що таємно готові до примирення».
Ренесансні алюзії тут невипадкові ще й тому, що гуманізм з його культом гри та жагою до життя функціонує на тлі катастрофічної можливості розлучитися з життям внаслідок епідемій Чуми -- які страшними хвилями проносилися над територіями Європи – та взагалі внаслідок тотальної «негарантованості існування». Але, повторюю, саме ця загроза виступала каталізатором особливої витонченості цієї культури (згадаймо «Декамерон» Бокаччо). Ця аналогія мені прийшла на ум ще й тому, що в сучасній Україні місце цієї середньовічної хвороби зайняла «соціальна Чума», яка спричинює падіння цілої країни в глуху темряву Середньовіччя. І відповіддю на цю Чуму і є феномен творчості Луценка, про якій я вже писав та його діалог з Яневським, про який я збираюсь написати зараз. В цій відповіді на вторгнення варварства криється те, що я б назвав «пафос Культури», гру з культурними смислами, «інтелектуальний бенкет під час Чуми», що за умов ув’язнення дійсно нагадує ренесансний досвід протистояння Злу.
До речі, ще одна історична аналогія зі згаданою епохою. Як відомо, Козімо Медічі, видатний меценат, без допомоги якого не було б «титанів Відродження», був ув’язнений за наклепом громадян, які йому заздрили. Але він вийшов, довівши свою невинність і після цього тільки й почалася його діяльність, яка забезпечила йому славу та місце в історії. Мораль цього порівняння досить прозора та ясна. Але я повертаюся до теми «Чого бракує Україні?», яка є нервом зазначеної дружньої полеміки. Якщо я вже порівняв її з ренесансними взірцями (наприклад, з такими, як діалоги Поліціано з Піко делла Мірандолою), то в кінці цих нотаток я спробую довести, що ця аналогія не поверхова, а спирається на схожість висхідного структурного принципу.
Отже, розглянемо позиції сторін з питання про те, як радикально змінити ситуацію в Україні. Тезою Д. Яневського в його листі виступає твердження про те, що «існуючу Україну ані модернізувати, ані трансформатувати неможливо». Цей висновок робиться на підставі того, що населення деградує галопуючими темпами. Його з’їдає дитяча наркоманія та алкоголізм, внутрішня індиферентність до головних проблем суспільства та зосередженість на проблемах елементарного виживання. Антитезою Ю. Луценка виступає діаметрально протилежне твердження, яке полягає в наступній тезі: «Я все ж спираюся в моїй вірі саме на наших людей!». При цьому він посилається на феномен Майдану, який продемонстрував «вияв духовного і морального потенціалу українців» і тому є своєрідним символом віри.
Питання поставлено дуже гостро та антиномічність відповідей лише демонструє його непростий характер. Я сам ставив його собі безліч разів, оскільки знаходив в житті підтвердження як катастрофічній деградації, так і диву моральності та духовності там, де їх неможливо й чекати. Дійсно, прикладів згаданої Яневським «антропологічної катастрофи» занадто багато. Я не кажу про зріст духовного убозтва, злочинності, повної байдужості та про інші прикмети перетворення населення на «біомасу». Я згадаю лише факт так званих передвиборчих рейтингів. Навіть за умов їх фальсифікації в країні існує значний відсоток людей, який підтримує Партію Регіонів та яка все ж таки випереджає об’єднану опозицію. (Наскільки випереджає, залежить від міри сфальсифікованості, але навіть авторитетні соціологічні служби наводять цю сумну статистику). Інакше кажучи, існує значна кількість людей, готових вважати Януковича найбільш авторитетним представником нації та безсумнівним лідером електоральних симпатій, якщо б вибори мали місце зараз.
Що це означає в ситуації повного провалу дій влади на всіх напрямках, її наступу на всі форми та прояви людської свободи та взагалі людського життя, її руйнування всіх інститутів державності та міжнародної ізоляції, в яку потрапила Україна? В ситуації абсолютного цинізму влади та поглиблення негарантованості самого людського існування? В чому причина цього пасивного сприйняття та дрейфу в безодню? Страх? Безглуздя? Неосвіченість? Внутрішній колабораціонізм, що спонукає до рабського сприйняття всього, що ініціюється владою? Інші ірраціональні чинники, які неможливо збагнути та проінтерпретувати та які утворюють «чорну дірку», де анігілює все людське і сама людина перетворюється на зомбі? Мимоволі згадуєш сюжет одного з романів Пелевіна, за яким люди будують в’язницю за винагороду отримати довічне ув’язнення в ній.
Однак я знаю і інші приклади. Приклади ясного розуміння ситуації серед людей, які не мають ані високого рівня освіти, ані якійсь видатні природні здібності. Тобто, прості, нормальні люди. Скажімо, нещодавно я розмовляв з бабусями на лавочках, одну з яких, на моє здивування, я побачив на телеекрані на мітингу на захист каналу ТВi. І ось ці нібито прості люди розмірковували як професійні політологи, коли аналізували дії влади, фальсифікації на майбутніх жовтневих виборах, поведінку конкретних персоналій на політичному небосхилі. Їх фінальний висновок був дуже простим, але безапеляційним: «Треба прибирати бандитів з влади!». Звідки в них таке розуміння, чому їх не вдалося «оболванити», чому вони бачать ці нехитрі прийоми, за допомогою яких здійснюється таке оболванювання? Відповідь дуже проста. У них є чітке відчуття різниці між Добром та Злом, тобто є «совість», яка на всіх європейських мовах означає те ж саме, що і «свідомість». І наявність такої «совісті/свідомості» є набагато важливішим за університетські дипломи та інші прикмети квазіінтелігентності. (На відміну від таких бабусь з абсолютно ясною свідомістю, багато з моїх колишніх колег-філософів з повною «відповідальністю» голосували на виборах 2010 року «проти всіх», будучи впевненими в тому, що виступають інтелектуальною «фрондою» владі, в той час як були використані як прості барани).
Тому я повністю згодний з Юрієм Луценко в тому, що таких людей в Україні не так вже й мало, що саме такі люди можуть гідно спиратися режиму (як та проста сільська вчителька, голова виборчої комісії, яка підписала виборчий протокол, незважаючи на прямі загрози її життю). І в тому, що в своїй вірі в краще майбутнє можна спиратися саме на таких людей. Згоден з ним я і в оцінці Майдану, який і для мене є запорукою надії. Я згадую його не тільки у зв’язку з дивом всенародної національної єдності, яку він продемонстрував, але й з тим, що він висунув незаперечних лідерів, які могли запалити людей та надихнути їх. І цей факт впритул підводить до другої тези Ю. Луценка в його дружній полеміці з Д. Яневським – тезі про «брак моральних та інтелектуальних вчителів», провідників, «що запалюють людей енергією свободи» та про те, що саме такий брак не дає можливості для радикальних змін в Україні. Ця теза викликає зустрічне запитання: «А чи так вже їх бракує»? Між іншим, сам Луценко і був одним з таких людей, героєм та символом Майдану. Я згадує, як тоді, в далекому та близькому 2004-му, я чекав його виступів з таким ж нетерпінням, як і виступів Юлі. В той час на трибуну виходило багато прекрасних ораторів, але та «енергія свободи», яку випромінювали Юрій та Юлія, була незрівнянною та неперевершеною.
В світлі цього прикладу виникає питання про те, яким саме повинен бути цей «провідник» та «моральний вчитель»? Чи повинен він бути прикладом «людини совісті» як отець-ректор Борис Гудзяк, який абсолютно в дусі етичних постулатів самого Юрія Луценка сказав, що «гідність – це наш найціннішій скарб на світі» (і у високій оцінці якого повністю співпали позиції обох диспутантів)? Або це повинна бути енергійна «людина дії», народний трибун або харизматичний «польовий командир»? На жаль, такі якості дуже рідко співпадають (можливо лише у Ганді вони знаходилися у повній гармонії). Тому остаточної відповіді на питання про духовного поводиря поки що немає. Можливо така відповідь лежить у площині створення деякого «колективного морального вчителя», тобто союзу незаперечних авторитетів нації старшого покоління та людей дії, які вийшли з Майдану як його творці та водночас як його діти? В найближчому часі ми отримаємо відповідь на це питання.
Завершуючи ці міркування стосовно тем, піднятих в листуванні між Яневським та Луценком та стосовно самого жанру такого листування як культурного феномену, я хочу повернутися до ренесансної основи такого діалогу. В цьому контексті мені можуть закинути, що це штучне порівняння та взагалі перебільшення. На це я б хотів уточнити, що мова не йде про порівняння масштабів ренесансних титанів та наших співвітчизників, а про те, що, незважаючи на часову відстань та різність культур, існує певна культурна пам’ять, породжуюча тип діалогу, яку Бахтін називав «суперечка/згода». Наприклад, саме до такого типу діалогу належить листування діячів Срібного віку Іванова та Гершензона, яке вийшло під назвою «Листування з двох кутів». Уявіть собі ситуацію: країна поринає в смуту та хаос громадянської війни, а в той час два відомих діяча, що відпочивають в санаторії та мешкають в одній кімнаті, вирішують здійснити листування з приводу вирішення проблеми ролі Культури в житті суспільства.
Повторюю, вони можуть поспілкуватися на цю тему в абсолютно природний спосіб, але вони вибирають саме форму переписки. Хіба це не ренесансна за своїм духом ситуація «бенкету під час чуми», бажання писати про культуру тоді, коли самі її основи просто зникають на очах? Схожість посилюється ще тим фактом, що Срібний Вік, як і Відродження, це культура цитат, внутрішніх посилань, безкінечної гри культурними асоціаціями. В цьому суто ренесансному дружньому спілкуванні Іванов виступає апологетом культури, в той час, як для Гершензона культура виступає як різновид «цвинтаря» мертвих форм та кайданами для вільного польоту духу. Але ця полеміка відображає не різність ідеологічних позицій, а дві складових такого антиномічного явища, яким є культура. Тобто ці «істини» можуть бути примирені в більш глибинному погляді на таке явище згідно ренесансній формі діалогу, яку уточнює дослідник радянських часів Л.М. Баткін. Він показує, що замість традиційної форми полеміки, що спирається на схему «теза-антитеза-синтез» в ренесансному діалозі має місце модифікована схема у вигляді «теза-антитеза-уточнена теза».
Саме така внутрішня форма діалогу є, на мій погляд, притаманною полеміці між Яневським та Луценком. Фактично, вони виходять з однакових висхідних установок, внаслідок чого ця полеміка виступає як уточнення цих позицій засобами загострення протиріч, що обумовлюють вельми складну проблему українського Відродження на сучасному пост-тоталітарному, пост-геноцидному та, будемо сподіватися, пост-«регіональному» етапі. А в якості такої об’єднучої фінальної тези виступає положення про те, що «Україну треба будувати в собі», якою завершує свій лист Данило Яневський та яка проходить червоною ниткою крізь всі тюремні листи Юрія Луценка. Посилання на фігуру Бориса Гудзяка як взірця такої «внутрішньої України», як людини, що втілює в своєму досвіду принцип гідності і виступає тієї «уточненою тезою», якою завершуються всі ренесансні діалоги. Я можу тільки приєднатися до неї, оскільки вона повністю відповідає моїм власним моральним принципам.