Місія унтер-офіцерських вдів під прапором ОБСЄ

30 травня представники декількох міжнародних організацій, зібраних в Офісі Представника ОБСЄ із питань свободи ЗМІ, зробили заяву про створення російсько-українського діалогу Спілок журналістів Росії й України. В заяві, зокрема, є гарні, стандартні для ОБСЄ слова про те, що «сторони щиро вірять у значимість діалогу для забезпечення безпеки журналістів, які висвітлюють конфлікт, і зниження рівня мови ворожнечі і пропаганди війни у ЗМІ своїх країн». У передостанньому абзаці є рядки, які можуть ввести в оману не тільки тих, хто брав участь у «діалозі», а й тих, хто спостерігає за окупацією Криму: «Сторони діалогу є самоврядними організаціями й, отже, утримуватимуться від залучення державних органів у свою професійну діяльність і в суперечки, що виникають».

Ще більш дивними виявилися цілі «діалогу» й місії: «у терміновому порядку вирішувати питання прав журналістів у Криму й полегшення роботи спільної місії з установлення фактів; працювати в напрямку проведення спільної конференції з питань безпеки й етики під час конфлікту журналістів; розширювати спільні програми для молодих журналістів із обох країн; співпрацювати зі стандартів безпеки і професійної звітності конфліктів». Цілі безсумнівно шляхетні й необхідні, якби не обидві сторони «діалогу», одна з яких в особі Незалежної профспілки журналістів України й Національної спілки журналістів України представляла частково окуповану країну, інша – Союз журналістів Росії – із країни-окупанта.

Скажете, що перебільшую? Зайдіть на сайт Спілки журналістів Росії в розділ «Заяви СЖР» і спробуйте знайти хоча б один документ, який би містив протест проти переслідування українських журналістів у Криму. «Українських» – за фактом їхньої діяльності до березня 2014 року, неважливо, представляли вони пресу російською, українською чи кримськотатарською мовою. Наприклад, 14 березня 2014 року СЖР робить заяву про те, що «Союзи журналістів Росії й України спільно реагуватимуть на скарги про порушення прав журналістів у Криму». СЖР зробила кілька заяв про «затримання» російських журналістів на Донбасі, не уточнюючи, яким чином ці журналісти потрапили на територію суверенної держави, чи проходили вони паспортний контроль, чи отримували акредитацію в державних органах України. Не повідомляється також, чи готова СЖР вести «діалог» із російськими ЗМІ щодо протизаконного проникнення російських журналістів на територію України.

За ці два з невеликим роки СЖР присвятила подіям в Україні 9 (!) заяв, у яких не було жодної правової оцінки діяльності російських ЗМІ й навіть спроб змінити роботу російської пропаганди – для запобігання ксенофобії й поширення «мови ворожнечі». Навпаки, керівництво СЖР робить усе, щоб брати участь у державній діяльності чи принаймні підтримувати окупацію Криму. 12 лютого 2015 року предметом заяви СЖР стала постанова Верховної Ради «Про тимчасове призупинення акредитації журналістів і технічних працівників деяких засобів масової інформації Російської Федерації при органах державної влади України», яку російські журналістські начальники назвали «дискримінаційною». Тобто, як вони там, у Москві, вважають, це порушує їхню «свободу слова», що відома під іншою назвою – «державна пропаганда».

 «За показ російського контенту, неугодного нинішньому режиму в Києві», – тепер їхньою мовою пропаганда називається «контент». Це коли сперечаються між собою Жириновський і Проханов, а якщо випадково в ефір потрапляє людина з іншою думкою, то його «забивають» криком і образами. Ще в заяві згадується слово «демократія» в контексті того, що в Україні її немає, а в Росії – навалом. Підписантів заяви більше 50-ти – Олексій Венедиктов іДмитро Кисельов, Маргарита Симоньян і Дмитро Муратов, а ще Ернст, Добродєєв, Міткова. Після цієї заяви хочеться плакати і стогнати з приводу того, як світ усі останні 16 років абсолютно даремно говорив про відродження традицій радянської пропаганди в Росії, даремно рахував кількість убитих і побитих журналістів, даремно намагається витягувати із в'язниць сотні людей, яких садять за коментарі в соціальних мережах, за перепости й карикатури, за «наклеп» і «екстремізм».

Союз журналістів Росії – радянська за менталітетом організація, що працює на державу й отримує від неї гроші на існування. Інакше її б не існувало, як не існує сотень інших активних і корисних організацій, закритих у зв'язку з тим, що отримували гранти із західних фондів і були «іноземними агентами». Тепер, судячи з роботи СЖР, це частина державної пропагандистської машини. Всього два тижні тому СЖР видала заяву «у зв'язку з діями голови Незалежної медіа-профспілки журналістів України». Обурення висловлене з приводу того, що Юрій Луканов звернувся до Генеральної прокуратури України з вимогою притягнути до кримінальної відповідальності секретаря СЖР, радянського журналіста й діяча, колишнього завідувача сектором мистецтв відділу культури ЦК КП Вірменії Ашота Джазояна – за його «незаконні візити до Криму», а колег у Москві закликав «не порушувати українське законодавство й дотримуватись узятих на себе міжнародних зобов'язань».

А тепер прочитайте уважно аргумент СЖР – «відповідно до законодавства Російської Федерації Крим є суб'єктом РФ». Тобто, не просто виправдати Ашота Джазояна за те, що він виступає на казацьких мітингах, а саме тому, що Росія окупувала Крим. Як вважає СЖР, на цей раз без згадки слів «демократія», «свобода слова» – просто захопили й усе. Відібрали за правом сильного. Стало бути, Ашот Джазоян на правах окупанта може скільки і як завгодно приїжджати до Криму, проводити тренінги про те, як кримські журналісти мають ще завзятіше любити Путіна й окупанта, тобто, Росію. Наприкінці заяви є цікаві слова: «наша позиція незмінна – для журналістики не існує кордонів». Я б додав – і совісті.

Тепер, власне, про кримську журналістику, для чого начебто під егідою ОБСЄ створена місія із двох непримиренних сторін. Я так і не знайшов жодної заяви СЖР із приводу закриття кримськотатарських ЗМІ – телеканалу АТR, Кримського інформагентства (QHA), газети «Авдет», радіостанції «Мейдан». Немає і згадки про закриття єдиної україномовної газети «Кримська Світлиця», що виходила з 1992 року і припинила існування із приходом окупантів. Нічого не говорили на Зубовському бульварі про переслідування кримських користувачів інтернету і блокування неугодних окупантам сайтів.

Навіщо потрібна ця місія? Щоб поставити галочку в звіті Офісу Представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ? І щоб російський посол в ОБСЄ хвалився тим, що, мовляв, діалог почався. Про що діалог? Про свободу слова, яка вбита Путіним за останні 16 років? Про підтримку незалежних ЗМІ у Криму, які маріонетковою владою називаються «пособниками ворога»? Про перетворення залишків незалежних ЗМІ на пропаганду? Про збільшення ролі державної пропаганди й неприйняття як московською, так і кримською (де факто) владою будь-якої іншої думки, окрім кремлівської?

До цієї історії я маю непряме відношення. 2010 року з колегою з «Інтерньюз-Україна» ми кілька днів вивчали у Криму становище кримськотатарської журналістики і знаємо про цю проблему з перших рук. По-друге, мав «щастя» працювати у Спілці журналістів Росії, при якій був створений мій Центр екстремальної журналістики, знищений 2010 року тим же Союзом журналістів – Кремлю не подобалася наша діяльність. Потім змусили піти Генерального секретаря Ігоря Яковенка, який тягне цей громіздкий вантаж із брехні і пропаганди СЖР, який намагався змінити російську журналістику. Тепер Кремль задоволений – СЖР мовчить, а якщо й говорить, то підтримує владу, зокрема й у вигляді окупантів у Криму.

Джерело: Крим.Реалії