Загострення істерики російської пропаганди

Решта боязко мовчать або щось пояснюють виключно через своє перебування далеко від батьківщини. Як за командою населення почало проклинати українців, які ніяк не захотіли сумувати з приводу літака, який звалився в Чорне море, а навпаки ‒ щось говорили з приводу окупантів і війни, що триває третій рік.

Новітня історія Росії знає дуже багато прикладів, коли російська пропаганда за командою піднімала маси на протести і прокльони. Вороги були різні, прокльони ‒ схожі. Росіяни, як вампіри в черговий раз вставали з могил, щоб протягнути тремтячі руки в напрямку нових ворогів ‒ ними періодично були чеченці, американці, євреї, грузини, українці. Якщо треба, Кремль кине клич, і збуджені патріотизмом росіяни затопчуть кого завгодно, та хоч білоруське посольство, якщо тільки стане зрозуміло, що Лукашенко «пішов на змову з ворогами Великої Росії».

Володимир Путін тільки почав служити президентом, а народ вже зрозумів, що їх молитви і стогони втілені в реальність, і в Кремлі, нарешті, сидить справжній вождь, «міцна рука», якому досить наказати, і росіяни як один підуть «мочити» ворогів. Тоді на початку 2000 року росіяни стали протестувати проти втручання НАТО «у внутрішні справи Югославії», тобто, вимагали не заважати Мілошевичу вбивати косоварів та інших ворогів дружньої країни. Реакція нової влади була доброзичливою, і патріоти, нарешті, зрозуміли, що настав їхній час.

Згодом прихильники Путіна настільки посміливішали, що вже без перестороги почали нападати на дипломатів. В кінці квітня ‒ початку травня 2007 року активісти руху «Наші» упродовж шести днів блокували посольство Естонії в Москві на знак протесту проти перенесення монумента «Бронзовий солдат» на військове кладовище. «Нашисти» захопили будівлю редакції газети «Аргументи і факти», намагаючись зірвати прес-конференцію естонського посла, потім стали нападати на дипломатичні автомобілі, зокрема на автомобіль посла Швеції, який вони пошкодили, прийнявши за естонський. Юні путіноїди знахабніли настільки, що влітку 2007 року активісти організували збір підписів під закликами до демонтажу посольства Естонії в Москві і виділенню під посольство будівлі на околиці Москви.

Іншим об'єктом «нашистів» стала будівля представництва Єврокомісії в Москві. Британське посольство на початку 2007 року зажадало від російської влади убезпечити посла Великобританії Ентоні Брентона і припинити його пресинг активістами руху «Наші», організований після участі дипломата в конференції «Інша Росія» в липні 2006 року. У вересні 2009 року понад 400 активістів молодіжного руху «Наші» провели акції біля посольств Естонії, Литви, Латвії та України проти політики цих країн, які, на їхню думку, потурають фашизму. Російська влада не втручалася ‒ лише 17 січня 2007 року тогочасний міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров зустрівся з лідером руху Василем Якеменком і звернутися до того з проханням не порушувати міжнародні зобов'язання Росії. Умовляння і розмови не допомогли, а Василь Якеменко був взятий на роботу міністром ‒ керівником Державного комітету Росії у справах молоді.

Влада наполегливо збирала свій електорат і активістів-путінців, створюючи з них нові організації, розподіляючи їх за напрямками ‒ найбільш бойова частина стала активно працювати над проектом «Русский мир». У них почали з'являтися прихильники в різних країнах: в 2011 році про свою підтримку руху «Наші» оголосив відомий норвезький терорист Андерс Брейвік. У своєму маніфесті Брейвік пише про прихильність ідеям Путіна і руху «Наші», зазначивши, що цей рух має бути зразком для рухів, які бажають створити «новий порядок».

На той час Путіну вдалося повністю підпорядкувати собі російський інформаційний простір і тепер вся ця ідеологічна шпана в репортажах називалася борцями за справедливість, а не хуліганами і екстремістами. Державна та інформаційна підтримка надихнула комуністів і фашистів, націоналістів і анархістів, лівих і правих. У цьому сенсі Путін став об'єднувачем всіх, хто з'явився за останні роки в Росії, не маючи жодного уявлення про політичну діяльність ‒ їм просто подобалося бути в центрі уваги і від них вимагалося лише одне ‒ підтримка Путіна.

Водночас путінці знищували останніх лібералів: їх уже не було в Державній думі, а після скасування регіональних виборів їх не стало і в регіональних органах влади. Залишилося тільки добити залишки, щоб вони не висовувалися і боялися всього ‒ для цього влада почала садити за критику в інтернеті: лайкнув пост з ліберальними думками ‒ в суд, написав протест проти війни в Україні ‒ за ґрати. Путін зачистив простір швидко, оскільки населенню, яке в більшості своїй живе в міфології радянського часу, як і раніше подобається «міцна рука».

Здавалося, що з введенням в березні 2014 року перших санкцій, суспільство ворухнеться і задумається над майбутнім країни. Як би не так ‒ суспільство подивилося на Путіна, той посміхнувся і почав переконувати населенням в тому, що все це не страшно, мовляв «і не таке ще переживав наш доблесний народ». У страшному сні не могла приснитися історія зі знищенням тракторами якісних продуктів, але Путін довів населення до такого ступеня оскотинення, що всі мовчки сприйняли цю кампанію. Не вистачало ще, щоб люди самі приносили з дому імпортні продукти і підкладали під гусениці бульдозера. Мабуть, така акція в запасі на потім, коли Путін потребуватиме вчинення такого «благородства».

Особлива частина населення, що завжди викликала занепокоєння Путіна ‒ інтелігенція. Не та, радянська, яка готова за нагороди, звання і пільги любити будь-якого вождя. Путіна турбувала ліберальна інтелігенція ‒ та, яка періодично підписує всякі колективні листи, їздить на Захід і там скаржиться на російського вождя. Він підбирався до неї потихеньку і наполегливо, когось підкуповуючи орденом або званням, когось ставив у ситуацію, при якій ще недавній ворог-ліберал ставав якщо не другом, то патріотом Росії, а зараз патіот і путінець ‒ синоніми.

Ліберальні лави рідшають з кожною кампанією проти ворогів Росії ‒ будь то турецький пілот чи український «бандерівець», Саакашвілі чи Обама. Збитий над Сирією російський літак не сприймається як загарбник, а інформаційна кампанія будується таким чином, що насправді всім здається, що російський літак збили мало не над Тулою або Мурманськом. Суспільство давно вже змирилося з тим, що окрім офіційної, ніякої іншої інформації вони не отримають, і тому вірять беззаперечно всім зручним для Кремля версіями. Досі багато хто вірить уже неодноразово спростовані інформації про «три тисячі убитих осетинів в мирно сплячому Цхінвалі». Або про те, як «мирно і без втручання Росії відбувся референдум в Криму».

Насправді стало небезпечно публічно не вірити путінському телебаченню ‒ не просто вилають, але і влаштують публічну обструкцію або поб'ють. Лібералам в цій ситуації зовсім незатишно, і вони стали переходити на бік влади, як би абсурдно вони не виглядали в цій величезній масі тих, хто сумує за наказом. Якщо хтось насмілиться сказати таке, що суперечить офіційній думці, то потрапляє, як за радянських часів, «на олівець». Прокурор Татарстану Ілдус Нафіков доручив перевірити висловлювання лідера регіонального відділення партії «Яблуко» Руслана Зінатулліна про катастрофу літака Ту-154 в Чорному морі на предмет розпалювання ворожнечі і публічного приниження людської гідності. Старший помічник прокурора Руслан Галієв зазначив, що висловлювання Зінатулліна досліджують експерти ‒ філологи, лінгвісти і психологи. Зінатуллін на своїй сторінці в Фейсбуці написав, що шкодує про те, що на борту потерпілого Ту-154 не виявилося артиста Йосипа Кобзона. У коментарях до запису Зінатуллін також написав, що йому шкода артистів, військових, Єлизавету Глінку та інших людей, які летіли з гуманітарною місією, але йому «абсолютно не шкода журналістів, які роблять все для створення в країні цієї атмосфери», наголошується на сайті.

Зінатуллін став жертвою масової істерії, в якій бере участь не тільки населення, представники влади відіграють провідну роль. Марно переконувати прокурора в тому, що громадянин, згідно з Конституцією і законами має повне право мати свою думку, вони стоять на сторожі думки Кремля, а не права. До істерії приєдналися люди, яких вважали цілком собі ліберальними за їхніми поглядами на те, що відбувається в країні, але зараз вони стали поруч з усіма ‒ швидше за все навіть не через зміну поглядів, скільки через страх бути розтоптаним, в буквальному сенсі. Російське суспільство стає таким же, якими були їх предки 70-80 років тому, коли була тільки одна думка ‒ вождя, всі інші ‒ карані.

І ось уже телеканал НТВ повідомляє: «Десятки тисяч користувачів Інтернету поставили свої підписи під петицією з вимогою позбавити скандальну блогершу Божену Ринську громадянства».

Навряд чи в НТВ немає юриста, який би пояснив не тільки про право громадянина висловлюватися, але і відсутність юридичних підстав для позбавлення громадянства. Півтора роки тому Михайло Задорнов пожартував про збитий над Донбасом малайзійський Боїнг, який впав «тому, що був важчий за повітря». Я не зустрічав кампанії обурення цим жартом, як і не було закликів позбавити Задорнова громадянства чи сховати його в тюрму. Напевно, тому, що російська істерія ‒ не медична проблема, вона ‒ політична, на тлі медичного загострення.