Європа починає самостійну гру: головний сигнал берлінського саміту

Європа віддаляється від Вашингтона
колаж: glavcom.ua, згенеровано ШІ

Берлінський саміт показав нову реальність

Є такий неологізм: «Берлін – місто бідне, але сексуальне». Напевно, час цю фразу використати в геополітичному вимірі, коли перед Європою стоїть задача стати суб'єктною, так би мовити геополітично привабливою.

Мова піде про останній берлінський саміт європейців та українців. Спостерігаючи за ходом подій (окрема зустріч Зеленського з Мерцем, Бернемом, Макроном, Коаліція охочих, переговори із Кушнером та Віткоффом), здавалось подекуди, що Європа заворушилась через Шенчдженський великодержавний трикутник США–КНР–РФ, в якому куточка для європейських країн не залишилось.

Європейці спробувати подати жвавий голос: «ми є і наша думка важлива». І в цьому контексті слід розглядати заяви канцлера ФРН Мерца про можливість поетапного скасування економічних санкцій проти РФ у випадку врегулювання українського питання. Хоча так, це ще один промовистий приклад кризи трансатлантичної єдності, яку зшивати все важче і важче. Дехто в Європі ще вірить, що у 2028 році вдасться все повернути. Ні, поїзд вже пішов.

Європа зрозуміла, що американці круто міняють на марші обставини мирного врегулювання російської війни. Звідси, вимальовується ключовий інтерес європейських країн – не допустити створення архітектури безпеки на російських максималістських умовах (відсунення воєнної інфраструктури НАТО до 1997 року, вимога письмової фіксації недопустимості розширення Альянсу тощо).

Європейцям важливо продемонструвати, що не Росія і США будуть визначати параметри системи безпеки. Ну і важливо досягнення загальноєвропейського консенсусу перед спробою Росії нав’язати нову систему безпеки за рахунок інтересів Центральної та Східної Європи.

Тому берлінська конструкція – реакція на шенчдженську комбінацію. Трамп зробив свою справу: він показав, що мати відносини з РФ не є токсичним порядком денним. Тому вже зараз лунає розмова про турне європейських дипломатів у Москву для обговорення питань безпеки. А це принциповий відхід від попередньої установки країн Європи про переговори із РФ лише після припинення вогню та параметри миру. Все змінюється. Києву прийшов час це розуміти.

Інший момент – внутрішній розклад в самій Європі на тлі загострення міжєвропейської конкуренції та непорозумінь щодо формату переговорів із Москвою. Для прикладу, в «Коаліції охочих» тривалий час спостерігалось лідерство Франції та Великої Британії в її організації.

Нині ж наздогнати вагомий статус основи коаліції намагається Німеччина, яка несе основний тягар фінансування та постачання озброєнь Україні (біля 25 млрд євро за 2022–2026 роки за оцінкою Кільського інституту світової економіки). Якраз в Берліні відбулось вже 17–е засідання коаліції і перший раз його приймала саме Німеччина. Ймовірно, країни–прихильники України готуються до перемоги Марін Ле Пен (у випадку виходу в другий тур із Меланшоном – це доконаний факт) у Франції, що вилучить цю країну з активних провайдерів української допомоги.

Українське питання залишається біллю. Тут треба згадати історію від президента Фінляндії Стубба, який розказав, що з фінальної декларації Шенчдженської зустрічі Трампа, Путіна та Сі Цзіньпіня за наполяганням США було вилучена позиція по Україні через невдале формулювання.

Постає логічне питання: яким же мало бути формулювання, що навіть для американців воно виявилось категорично неприйнятним? Скоріш за все Путін готував доволі брутальну антиукраїнську опцію і намагався представити її як повну згоду трьох країн щодо російської інтерпретації українського питання.

Дивіться, раніше американці доволі часто демонструвати на інституційному рівні максимальну синхронізацію з неукраїнським баченням війни. Згадати хоча б ситуацію, коли американська делегація намагалась вилучити з тексту резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Підтримка міцного миру в Україні» на четверті роковини початку повномасштабного вторгнення в лютому 2026 року згадку про суверенітет і територіальну цілісність України. 

Тоді США, між іншим, утрималась під час голосування разом із Китаєм. У Шенчджені цього не відбулось, можливо з огляду на намір американців довести трек мирного врегулювання без ускладнень та зайвого роздратування української сторони. І так вже відбились від рук і б'ють далы по російським НПЗ та ще й по Кримському мосту. Тому американці теж розуміють, що краще нерви українців не випробовувати.

Окремий блок «берлінської проблематики» – тема подальшої фінансової підтримки Європи для України. За даними медіа (які притомним аналітикам бажано завжди ділити навпіл), Трамп спробував деактивувати тему європейської підтримки України.

Очевидно, цей публічний крок вписується в сценарій американців сформувати черговий сигнал Москві про свою публічну прихильність для продовження її утримання в фокусі мирного врегулювання.

Звідси постала перед Україною задача перед берлінською зустріччю – закріпити формулу про сталість воєнної підтримки України без прив’язки до переговорів чи факту призупинення війни. І це буде один з найсильніших козирів України, адже якщо вона має зафіксоване визначене наперед фінансування для підтримки власних військових ресурсів – значить вона володіє більшим простором для політичного маневру під час перемовин.

Путін це прекрасно розуміє, тому від новини про додаткову пропозицію підтримки від Єврокомісії у 45 млрд євро на наступний рік в Москві точно не в захваті. Фактично, це можна розглядати як момент реального тиску на РФ з боку європейців, разом із «пряником» – натяком на скасування європейських санкцій та впливом на долю заморожених російських активів.

А тепер про те, що в наших медіа мало обговорюється, однак є більш вагомим результатом берлінських зустрічей. Європейсько–українські переговори непомітно для багатьох вийшли на серйозне опрацювання такого питання, як Багатонаціональні сили для України (Multinational Force Ukraine, MNF–U). Це те, що іноді називають «миротворцями», але було б неправильно так формулювати.

Мова йде про сили стримування та стабілізації, які повинні бути розгорнуті після можливого припинення вогню в Україні для патрулювання повітряного простору та розмінування Чорного моря. Ця позиція оформилась ще на початку 2025 року як військовий компонент «Коаліції охочих». Європейські лідери схильні розглядати мандат MNF–U як один з елементів післявоєнних гарантій безпеки. Кремль тому і дратується через це особливо. Путін нещодавно робив нове застереження про неприпустимість розміщення європейських військ в Україні.

Сталось у 2026 році так, що коаліція від теоретичних декларацій та організаційного становлення непомітно перейшла до конкретної військової активності, зокрема в підготовці розгортання своєї військової інфраструктури у випадку призупинення війни на території України. Саме так слід розглядати масштабні військові навчання в Польщі, що почались у листопаді 2026 року під назвою Koalicja–2026.

До речі, в них задіяно близько 2800 військовослужбовців із 11 країн. Вони відпрацьовують узгоджені дії та логістику з перекидання цих багатонаціональних сил в Україну. Саме в зону проходження цих навчань і були спрямовані російські ракети, що залетіли на територію Польщі.

Наразі мало, хто вірить в розміщення MNF–U в Україні в якості реальної гарантії безпеки. Але «в пам'яті» це тримають. І акуратно європейці переходять до військової гри. І це головне значення усих цих подій.

У темі гарантій безпеки нині обговорюється «еквівалент статті 5 Вашингтонського договору». Але у зв’язку з цим можна логічне питання: чи країни НАТО були здатні оперативно та дзеркально реагувати на повітряну атаку РФ проти Польщі, коли 20 листопада крилата російська ракета Х–101 та два беспілотники впали на території Люблінського та Підкарпатського воєводств приблизно за 30 км від полігону, де саме тривають військові навчання «Коаліції охочих».

У такому разі, а яка дієва ціна статті 5 та її українського еквіваленту? І яка ціна можливої юридичної угоди про гарантії безпеки, якщо за прикладом нинішніх союзників США – Ізраїлю та Тайваня – на практиці діє надто багато виключень, сформованих особистим баченням президента Трампа або зовнішньополітичною кон'юнктурою.

Наприклад, як це відбувається до сих пір із продажою зброї Тайваню на $14 млрд, що, між іншим, передбачено внутрішнім американським законом про відносини з Тайванем, прийнятим Конгресом (знову ж таки, він надає президенту повну свободу дій щодо обсягів та термінів продажу). Питання для роздумів.

Що стосується ідеї територіальної компенсації Україні за втрату Донбасу членством у НАТО, то вважаю її лише як елемент перемовних торгів, не більше. У свій час Трамп безглуздо позбувся цього козирю на радість РФ, відкинувши членство України в НАТО ще до старту перемовних кіл.

Територіальна поступка сама по собі не створює для України автоматичного права на вступ, яке ще й потребує одностайної згоди всіх союзників. Слабо віриться, що консенсус є нині. Зараз це більше схоже на спробу французького президента Макрона та американського спецпредставника Кушнера відновити значення цього козиря в потенційних торгах. Щоб потім відмовитись від нього за поступку з боку РФ.

Думаю, ви розумієте, що Москва категорично не погодиться на це, адже навіщо тоді було починати війну? Щоб території, які Путін оголошує «історично російськими» підпали під парасольку НАТО? Це не вписується в оголошену ним ідеологічну рамку війни.

Власне, чи стане Європа геополітично «сексуально» покаже час і мудрість. Але той факт, що європейці достеменно менше почали звертати увагу на Вашингтон – величезний зсув. Те, що європейці перейшли під форматом «Коаліції охочих» до військових маневрів – колосальний прорив та акт сили. Те, що у порядок денний повертається тема членства України в НАТО та розгортання багатонаціональних сил – говорить про дипломатичну вправність, яка зіткнеться із великими торгами.

Зрештою, як писав великий європеєць Ніцше: «Що добре? Добре бути хоробрим!».