«Правий поворот». Що коїться у політиці західного світу
Нинішня російсько-українська війна – це перша велика війна епохи «правого повороту» ХХІ століття
Феномен Трампа, Brexit, сепаратизм в Каталонії та Шотландії, зростання популярності ультраконсервативних сил на парламентських виборах в Європі, посилення нетерпимості до міграційних, релігійних, расових, маргінальних груп тощо – все це ознаки «правого повороту», який відрізняється від неоконсервативної революції 1980-х більшою глибиною і тим, що розгортається в умовах мозаїчного постмодерну.
На мою думку, причиною «правого повороту» стала тотальна криза лівого руху та лівої ідеології. Лівацтво було потрібно великим спільнотам (класам, соціальним групам, стратам) для утримання справедливого порядку денного і трансмісії інтересів у владний механізм.
Але нині настав період мікрогруп та горизонтальних комунікацій. Ліва ідеологія як громіздкий старенький каркас не може забезпечити конфортне інтелектуальне та соціальне існування цих мікрогруп.
Постмодерн та повсюдний ритм таргету сформували запит на показову унікальність, оригінальність, самобутність не лише людей, а й спільнот і держав. Індустріальна епоха з її сервільним універсалізмом та глобалізмом такої відповіді не дає. Тому спільноти і держави скочуються в глибокий традиціоналізм, що віддає середньовіччям та новим часом.
Наче «прорубається» чорна дірка в глибинному суспільстві і з нею починає брансбойтом висмоктуватись історичний мул минулого, що вимазується маніпулятивними інтерпретаціями задля досягнення геополітичних та внутрішньополітичних інтересів еліти.
Росія скотилась в традиціоналістську імперську парадигму, намагаючись синтезувати самодержавно-православне, сталінсько-переможне, брежнєвсько-застойне буття в одну механіку і спробувала експансією самоутвердитися в історії та вирішити завдання стримання осьового сходу української нації.
Україна також пішла шляхом правого традиціоналізму, вирішуючи завдання компенсації великого боргу перед минулими українськими поколіннями, яким не вдалось створити міцну державу та справедливий лад на території історичної Русі. Звідси новий розвій територіального націоналізму, поява природнього формату «армії, мови, віри» як закриття гештальту самоствердження України.
По цьому шляху йде Британія, відновлюючи неоімперську модель поведінки, Німеччина та Японія, переоцінюючи свою мілітаристську доктрину, Італія, де до влади приходить праві «Брати Італії», Франція, де ліві дають останній бій у вигляді «жовтих жилетів» та міграційних бунтів. Символом правопопулістського світового шоу є фігура Трампа, який стає босом американського традиціоналізму.
Це десятиліття – період поглиблення «правого повороту». Нинішня війна для України може призвести до реставрації традиційного для української історії раннього модерну «мілітарної демократії» – неоГетьманщини.
Українська козацька держава XVII-XVIII ст. (фактично до Розумовського) – це чисто військова держава, де озброєне козацтво було елітою суспільства і визначало хід розвитку держави.
Ця війна народить касту «нових козаків» та військову еліту України, а ЗСУ перетвориться в хребет і несучу конструкцію державності на місці відмираючих корупціогенних структур та кланово-олігархічних культур, що харчувалися на економічному потенціалі.
Повоєнна Україна буде мілітарною державою довго. І якщо хтось думає, що буде «все, як до 2022», той дуже сильно помиляється. Це, до речі, стосується і повсякденності нині цивільного населення.
Наївна віра, що Росія як ворог кудись зникне, залишиться фантазією після умовного перемир'я. Будь-яка Росія (путінська, гебешна непутінська, ліберальна) захоче історичного реваншу. Бо в новій «правій реальності» всі хочуть бути правими.