2018 рік. Політекономічні нотатки для України

Економічна ситуація і визначає стан суспільства, і залежить від нього. Попри те, що за останні два з половиною десятиліття світова економіка зросла більш як удвічі, українська й досі на третину нижче рівня «до незалежності». Чи варто дивуватися, що українці перебувають в останній десятці за рівнем щастя, сусідячи з тими, кого традиційно самі вважають невдахами. Падіння української економіки у 2014–2015 рр. на понад 15% і мляве відновлення в наступні два роки не дозволили не відіграти довоєнних позицій, не наблизитися до рівня 1991-го. І вже зрозуміло, що навряд чи це відбудеться в новому 2018 р. з його прогнозованим слабким 3-відсотковим зростанням.

Один із парадоксів 2017 р. у тому, що соціальне напруження в українському суспільстві, яке незмінно мало наростати пропорційно економічним проблемам, не досягло очікуваного багатьма політиками й аналітиками градуса. От чому частина політичних еліт країни, які ставили на це, відчувають неприховане здивування. Економічне пояснення цього феномену досить просте. Україна — відкрита економічна система. Тому, коли загострюються проблеми, вони не обов'язково мають вибухнути усередині країни. Вони можуть бути каналізовані й через зовнішні шлюзи. Так, серйозний сплеск у рівні безробіття, який міг би відбутися 2017-го та призвести до значно більшого зростання соціального напруження, не відбувся з однієї простої причини — він був спущений через збільшену трудову міграцію. У цьому й полягав логічний прорахунок політичних сил, які розраховували на посилення своїх політичних позицій на хвилі економічного невдоволення.

Сталося цілком протилежне — потенційні протестувальники почали активно виїжджати з країни. Їх могло би бути значно більше, але залишити свою відносну зону комфортності не так уже й легко. І не тільки економічне судження визначало рішення їхати чи ні. Оцінка можливих переваг стосується як суто економічних факторів, так і факторів неекономічного характеру, які намагаються приводити до спільного знаменника, приймаючи рішення про витрати й переваги, пов'язані з трудовою міграцією. Якби все перебувало лише в економічній площині, то тих, хто залишився в країні, було б значно менше. Та оскільки це не так, то й українців не можна назвати холодними прагматиками. Економіка дуже важлива — це довели кілька мільйонів тих, хто виїхав, але й духовні нематеріальні складові мають серйозне значення. І якщо припустити, що духовна частина фіксована у своєму обсязі, то українському політикуму важливо не допустити, щоб економічні негаразди стали надто великими.

І важливо при будь-якому політичному й економічному аналізі пам'ятати, що в умовах абсолютної інформаційної відкритості порівняння свого поточного стану зі станом у попередній період — безповоротний архаїзм. Будь-який порівняльний аналіз передбачає пошук свого місцезнаходження як мінімум стосовно себе в минулому, а також і стосовно інших. Тому гордість багатьох сьогоднішніх можновладців успіхами 2017-го об'єктивна, але не виправдана. Проте об'єктивність ситуації така, що нав'язати електорату свій старий підхід і обмежити його мислення примітивним порівнянням з минулим уже неможливо. Соціальні мережі й Інтернет назавжди змінили суспільство. Продукування інформації в обмеженому пулі її «виробників» більше неможливе. Або частина діючих українських політиків спробують вписатися в ці нові реалії, або вони мають піти назавжди. При цьому останній результат мені здається більш імовірним. І це не питання про їхній вік — частина вікових політиків в Україні показали значно вищий рівень модернізму порівняно з фізично молодою групою.

Порівняльний підхід свідчить, що прогнозне зростання в 3% у 2018 р. більш ніж низьке. Враховуючи відкритість економічних систем — а вони рухатимуться в середньому саме з такою ж швидкістю, — відносне зростання України дорівнюватиме нулю. Більш того, країни нашої групи (з ризиковими ринками — emerging market countries) рухатимуться стрімкіше. Наше відставання від них у 2018-му становитиме більш як 1%. Давайте викинемо в сміттєвий кошик наші уявлення минулого століття про те, хто є «папуасом» сучасного світу. Одного разу усвідомивши це, на відміну від наших звичайних міркувань «як би так зробити, щоб у нас усе було, а нам за це нічого не було», їхні політичні еліти зробили все можливе, щоб забезпечити для свого народу ривок. І це змінило життя й долі колись найбідніших країн. Наприклад, В'єтнам починаючи з 2010-го жоден рік не зростав повільніше за 4%. А колись найбідніша Камбоджа — не менш як 6%. І Туреччина, яка давно вже живе значно краще, ніж Україна, теж зростає в середньому близько 6%. А в цей самий час Монголія досягала зростання в 10% і вище. Перелічувати можна й далі. Ми продовжуємо залишатися успішними й щасливими тільки в уяві наших містечкових політиків. Але ця ілюзія швидко зникне. Кожні сім років при зростанні в 10% економіка подвоюється. Тому, не забезпечивши собі випереджального зростання, ми ризикуємо залишитися далеко у хвості, і зовсім скоро приховувати це буде неможливо.

Світ змінився. Економічне зростання дуже важливе, але недостатнє у сучасних умовах. Серйозний виклик — це розшарування суспільства. От чому просте забезпечення зростання як постановка завдання в сьогоднішньому світі дедалі менше використовується. Мало зростати, треба, щоб перевагами цього зростання могли скористатися всі члени суспільства, усі соціальні групи мають одержати переваги в розподілі доданих благ. Концентрація благ зростання в обмеженій соціальній групі найбагатших не змінить ситуації для звичайних громадян. А отже, новий соціальний вибух буде неминучим. І єдиний варіант для політичного класу продовжувати залишатися при владі (хоч як це парадоксально) — це додаткова інтенсифікація міграційних процесів, яка зніматиме напруженість у цьому напрямі. Однак це не може влаштовувати суспільство.

Базовий економічний сценарій на 2018 р. далекий від райдужного оптимізму. З високою часткою ймовірності Україна покаже економічне зростання. На жаль, знову за рахунок певного пожвавлення на зовнішніх ринках, що дасть можливість утримувати на непоганому рівні наш експорт. Але не більше того. Це буде не так уже й складно зробити, враховуючи, що аграрії надто сильно постраждали від погодних умов 2017-го, а отже, найважливішим фактором буде й ефект низької статистичної бази. При таких млявих реформах очікувати серйозного сплеску в інвестиційній активності навряд чи варто. Але певне пожвавлення внутрішнього інвестора можливе. Переважно або того, в якого немає виходу — інвестувати треба прямо зараз (а якщо ні, то підприємство розсиплеться), або тієї незначної групи, яка дуже непогано почувається в сьогоднішні складні (у тому числі й фінансово) часи. Додайте до всього ще й зростання зарплат у бюджетному секторі економіки (адже це саме та група, лояльність якої намагаються так активно купувати останнім часом), і ви цілком одержите реальну можливість для економічного зростання в 3%. Але якщо, як і раніше, зростання буде далеким від інклюзивності — у плані долучення до його благ усіх, то більша частина населення його просто не відчує. А не відчує, отже, продовжить перебувати в діапазоні від повної індиферентності до політичного класу до абсолютної ненависті до нього. Тому найважливіший виклик 2018 р. — це забезпечення не лише зростання, а й відносно справедливого розподілу його результатів. В ідеалі, навіть з викривленням у бік населення. Отака своєрідна купівля діючим політичним класом тимчасової індульгенції для себе.

Зростання (нехай навіть і інклюзивне) важливе, але це точно не все. Так уже повелося в Україні, що про ефективність економічної політики судять ще й за валютним курсом. Це абсолютно неправильно, але нічого не вдієш. Так уже повелося. А от із ним якраз можуть виникнути серйозні проблеми. Відкрита й незаповнена потреба України у валютних надходженнях 2018-го — близько 7 млрд дол. Якщо є співробітництво з МВФ, що перебуває зараз під шквалом критики, іноді й заслуженої, то ніяких особливих проблем із надходженням валюти в усіх напрямках, включаючи можливий власний повторний вихід на зовнішні ринки запозичення капіталу, не повинно виникнути. А якщо ні, то що робити в цьому разі? У базовому сценарії співробітництво з міжнародними фінансовими інституціями буде продовжене, якщо Україна виконуватиме взяті на себе зобов'язання з реформаторського порядку денного. Визначене основне — боротьба з корупцією і пов'язані з цим напрями, такі, як проведення приватизації. Подібного роду рухи матимуть чітко виражений фіскальний ефект. Замість того, щоб наповнювати корупційні канали величезними сумами, потік яких у річному обчисленні оцінюється в 5–
10 млрд дол., держава зможе одержати фіскальний простір для стимулювання економіки. Зрозуміло, що це дасть додаткове зростання, стимулюватиме зайнятість і як мінімум скоротить міграційні потоки. Але наскільки ймовірний цей сценарій? Адже він повністю ламає злагоджений механізм клептократичної системи, яку у своїй більшості підтримує український політичний клас. Це буде каталізатором змін і щодо багатьох інших напрямків. Наприклад, зменшить політичну корупцію й дозволить зробити виборчий процес більш прозорим, а отже, і демократичним. От чому основний удар — тут. Бездіяльність у багатьох інших напрямках можуть вибачити або тимчасово заплющити на це очі. На неборотьбу з корупцією — ні. А це означає, що в тих сил, у яких на чаші терезів переважують надавані їм корупцією сьогоднішні особисті можливості, тоді як на іншій — можливість забезпечення фінансової стабільності й недопущення соціального невдоволення і політичної турбулентності, неминуче виникнуть серйозні проблеми вже у другій половині 2018-го. «Байдикування» на тлі колосальних викликів 2019 р. неминуче затягне економіку країни у вирву широкомасштабної економічної кризи, яка ідеально накладається на пік політичного циклу. Нестабільність може виштовхнути на поверхню політиків зовсім різного штибу — які варіюють у спектрі від твердої руки й тоталітаризму до неолібералів. Передбачити зараз досить складно. Але для нинішнього політичного класу — при будь-якому розкладі — це означатиме абсолютне фіаско. Для них будь-яка комбінація, окрім консервації ситуації, погана, а саме ця консервація неможлива. Виходить, у середньостроковій перспективі прогноз стосовно України відносно оптимістичний. Нехай і високоризикований, та все ж таки оптимістичний.

Поганий стан української економіки зараз і крайня її непривабливість, що виражається у більш ніж голодному поточному інвестиційному пайку, відіграють, зрештою, позитивну роль. Навіть абсолютно незначний приріст інвестицій виведе країну на траєкторію високошвидкісного зростання. Колосальна неефективність у всьому не потребує, принаймні на початкових етапах, винаходу інноваційних підходів до її збільшення. У неефективних системах найпримітивніші позитивні зміни здатні давати колосальний ефект. Зростаюча економіка, якщо вдасться переломити її сировинну схильність, вимагає цілого ряду ресурсів, у тому числі й трудових. Враховуючи збільшення продуктивності праці як наслідок зростання ефективності, вищі заробітні плати не тільки зупинять міграцію, але й дозволять повернути частину трудових мігрантів назад у країну. От, до речі, чому дуже багато інвесторів, які потенційно замислюються про інвестиції в Центральну й Східну Європу, не роблять ставки на улюблений пасаж інвестиційних банкірів про перевагу України як країні з відносно освіченими й дешевими трудовими ресурсами. Дешевизна надто тимчасова. Для прикладу, на старті економічного злету в Китаї середня місячна заробітна плата в індустріальному секторі була близько 100 дол., а сьогодні близько 800.

Чи треба говорити, що інвестор активно приходить на старті реформ. У нього дуже проста логіка. У міру поліпшення інвестиційного клімату в країні вартість активів у ній збільшується. Для забезпечення максимально можливого виграшу в капіталізації вхід слід зробити на етапі початку довгострокового тренду зростання. Одні входитимуть, але є вже й ті, хто присутній на ринку. Ці вже присутні — особливо представники великого бізнесу — зараз перебувають на розвилці. Або продовжувати вичавлювати останні соки із занепадаючої економіки і одержувати постійно прямуючу до зменшення ренту, яку правдами (а частіше неправдами) вони змогли собі забезпечити раніше, або мимоволі стати прибічниками реформ. У першому випадку вартість їхніх активів також перебуває на похилій площині. І те, що коштувало сотні мільйонів і мільярди, досить швидко буде обнулено. У другому випадку у них з'являється шанс — піти на зниження ренти, але компенсувати цей програш за рахунок приросту у вартості активів, який неминуче відбудеться у разі проведення реформ. Простимулювати необхідне позитивне мислення вже активно допомагають і іноземні партнери, і швидкий розвиток свідомості громадянського суспільства. Траєкторія руху вже багато в чому визначена. Карфаген буде зруйнований, а народ зможе вирватися з обіймів минулого.