Театр часів агресії та пекла

Театр як реальне бомбосховище сьогодні функціонує у різних куточках України. У Франківську, наприклад, де біженці з різних місць шукають прихисток під час бомбардувань місцевого аеродрому. Театр як бомбосховище діє в Миколаєві, у місті, яке довго і жорстоко випробовував ворог. І в час таких випробувань Миколаївський театр став дахом над головою для тисяч мешканців міста, які від ворожих ударів ховались у фойє на сцені.

Ще років десять тому, до теперішніх фатальних воєнних подій, під час розмови з видатним українським режисером Едуардом Митницьким, я запитав його: «А скажіть, будь ласка, чим є театр у наш час – не тільки в плані інституційному, а може навіть образному?» Досвідчений режисер тоді примружився і відповів: «Олеже, нині театр мені найбільше нагадує бомбосховище. Тобто місце, де людина прагне сховатися від агресії повсякденного життя, від свавілля та брехні політиканів, від зради, що роз’їдає нашу країну навпіл. Тому і до нас, в театр на Лівий берег деякі глядачі приходять ніби у бомбосховище, знаючи, що тут на них чекає чесна відверта розмова про сьогодення, про духовні орієнтири людини, про гуманізм, якого так бракує у теперішньому світі».

Звісно, я уявити тоді навіть не міг, що образ режисера – театр як бомбосховище – вже починаючи з 24 лютого 2022 року переміститься з суто метафоричної субстанції в формат жорстокої реальності. Тієї реальності, де є театр жорстокості, або театр воєнної агресії з боку РФ супроти України. І де є невигаданий театр абсолютного пекла, яке у кожного з нас сьогодні в душі і в серці, коли ми бачимо світлини зруйнованих Харкова, Маріуполя, Чернігова, коли щохвилини думаємо про безпеку себе та рідних. Саме у такому страшному пеклі ХХІ століття, у центрі Європи.

Театр як реальне бомбосховище сьогодні функціонує у різних куточках України. У Франківську, наприклад, де біженці з різних місць шукають прихисток під час бомбардувань місцевого аеродрому. Театр як бомбосховище функціонує у Миколаєві, у місті, яке довго і жорстоко випробовував ворог. І в час таких випробувань Миколаївський театр став дахом над головою для тисяч мешканців міста, які ховалися від ворожих ударів у фойє на сцені, а в цей час костюмерні цехи Миколаївського театру працювали на потреби нашого фронту: шили балаклави, виготовляли необхідну сітку для фронту. Гадаю, згодом про театр як бомбосховище у Маріуполі дослідники напишуть не есеї, а великі розлогі розвідки. Цей театр у Маріуполі – його назва Донецький обласний академічний театр – налічує близько 700 глядацьких місць, але ніхто вже не рахував кількості містян, які шукали прихисток під театральним дахом, коли місто руйнували і знищували буквально у них на очах.

Багатьох театралів без перебільшення шокував пост у Facebook актриси Миколаївського театру Ксенії Засипко, яка звернулася через соцмережі до президента України з проханням врятувати жителів Маріуполя від тотального знищення. Свята наївна акторська душа, можливо, думає, що президент Зеленський читає пости у театральному сегменті українського Facebook, а може просто сподівається, що цей крик душі з розповіддю про руйнацію міста, про сотні тисяч заблокованних людей, про безпорадність літніх та дітей, а також тяжкохворих почують не тільки люди театру, а й люди світу, які не повинні стояти осторонь у час такого пекла на землі.

В Україні загалом налічується близько сотні театрів державної і комунальної власності. У воєнний час, звісно, усі вони призупинили роботу, або якщо й працюють, то на засадах волонтерських, соціальних, гуманітарних. І таких прикладів дуже багато. Я частенько спілкуюся по телефону з керівниками деяких українських театрів і знаю, що українські театральні митці в часи агресії та пекла далебі не осторонь від трагічних проблем українського повсякдення, а як можуть, так і допомагають країні подолати ворожу агресію та якомога швидше наблизити наш переможний день.

Головний режисер Київського Національного театру імені Івана Франка Дмитро Богомазов розповідає, що багато франківців з перших же днів війни долучилися до загонів територіальної оборони. Серед таких активістів територіальної оборони Києва – режисер Давид Петросян, актор Євген Нищук, машиніст сцени Євген Батюк. Натомість актор Олександр Форманчук разом з дружиною Ксенією Башою долучився і до питань оборони міста, і до активної волонтерської діяльності, допомагаючи сотням киян, заблокованим теперішніми обставинами життя, які потребують необхідних медикаментів та продуктів.

Втім, про лідерів волонтерського та оборонного руху в колективі столичних франківців, звісно, можна буде говорити вже в переможні дні. А наразі їм можна тільки подякувати за небайдужість, гуманізм та патріотизм.

Так само активні у питаннях волонтерства, справ територіальної оборони столиці і представники інших театрів Києва. Багато світових інформагенств присвятили свої сюжети тендітній солістці Національної опери України Олесі Воротнюк, яка змінили свої пуанти на грубе взуття теперішнього воєнного буття і взяла в руки зброю аби захистити столицю від загарбника. Для багатьох образ української балерини став символічним в контексті теперішнього часу. Повторюся, часу агресії та пекла, у якому ми всі вимушено опинилися через неадекватність та імперські апетити одного політика-маньяка.

Варто згадати про самовідданість та патріотизм актора Київського театру імені Лесі Українки Юрія Дяка, який також долучився до активних волонтерських процесів. Справжнім героєм виглядає на фото у соцмережах актор столичного Театру «Золоті Ворота» Володимир Ковбель, який зі зброєю в руках готовий захищати батьківщину. Шоком стала для всіх нас звістка про загибель під Києвом під час героїчної оборони столиці молодого харизматичного актора столичного театру «Колесо» Паші Лі, світла йому пам’ять...

І таких прикладів може бути немало, коли без вказівки згори українські театральні митці самовіддано йдуть і батьківщину боронити, і допомагати тим стражденним, які вимушено опинилися у багатьох українських містах, котрі здригаються від артилерійських та ракетних вибухів. Логічно, що епіцентр театрального волонтерського життя в такі часи агресії та пекла нині розгорнувся на заході України – у Львові, Франківську, в інших наших західних містах. Багато медіа опублікували детальні репортажі про те, як львівські театри (імені Марії Заньковецької, імені Леся Курбаса, Перший театр) перетворилися на справжні волонтерські центри, де приймають гуманітарну допомогу для військових та мирного населення, де переселенці іноді ночують на театральних сценах.

Франківський Національний театр імені Івана Франка у ці часи війни оголосив, що відтепер це Національний театр-криївка, місце прихистку, порятунку та необхідної допомоги для усіх тих, хто її потребує у воєнний час. Це допомога не тільки гуманітарна, медична, матеріальна, а також творча, для підтримки бойового духу. Час від часу Франківський театр у своєму легендарному шекспірівському підвалі проводить закриті покази деяких вистав для переселенців, для діточок Франківська, аби підбадьорити їх, навіяти добрі думки про добре майбутнє і про те, що мирний переможний час вже незабаром. У підвалі театру грають «Енеїду» Котляревського – патріотичну, героїчну, сценічну композицію про незламний дух українців у боротьбі з ворогом (у поемі Котляревського такий ворог на ймення Турн, а в наших реаліях і самі знаєте хто). Грають інколи у цьому ж підвалі і знаменитого «Гамлета», якого високо оцінили у мирний час видатні британські шекспірознавці. І от тепер, у словах Гамлета – «бути чи не бути?» приховано абсолютно інший смисл. Точно не той, який був до війни, до 24 лютого 2022 року.

Нині «бути чи не бути?» – це питання життя і смерті, перемоги і, не доведи Господи, якихось поразок на наших фронтах. За цим шекспірівським питанням «Бути чи не бути?» читається і тема раю, тобто мирного життя, про яке кожен з нас мріє, і пекла, у яке нас усіх хоче затягти жорстокий ворог України.

Активність українського театру в часи агресії та пекла помічають і відзначають і в Європі. Буквально днями українські театрали отримали звернення від імені директора польського Театрального інституту імені Збіґнєва Рашевського. У цьому зверненні йде мова про те, що Міністерство культури Польщі збирає необхідну інформацію про матеріальні потреби театрів в Україні (наприклад, вогнегасники, футляри, радіотелефони), інші специфічні матеріальні потреби, щоб їх підтримати.

Тобто театральна Європа не осторонь від українського театру жорстокості, який нині розгорнувся і в містах, і на полях, і в душі кожного з нас.

Ще до 24 лютого 2022 року у мене була ідея зробити текст для одного з порталів під умовною назвою «Театр воєнних дій»: про те як воєнна тематика знаходить своє сценічне відображення на різних сценах України. Передбачав, що у полі зору мають бути сильні українські вистави на воєнну та пацифістську тематику: «На західному фронті без змін» та «Вона-Земля» в Івано-Франківському національному театрі, «Погані дороги» у Київському театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра, «Війна» та «Три товариші» в Київському театрі імені Івана Франка.

Як виявилося, час вніс корективи у такий творчий задум. Адже війна перекотилася зі сценічних сюжетів у нашу повсякденну реальність. І від її вибухів іноді зривається свідомість та розбиваються серця...

P.S. Коли у тексті про український театр у контексті російської агресії вже було дописане останнє речення, так трапилося, що трагічну крапку в трагічній темі поставило саме життя. 18 березня інформагенства та соцмережі здригнулися від інформації про жахливу подію у Маріуполі. У цей день авіація РФ розбомбила Драматичний театр у центрі міста Маріуполь. Цей театр був найбільшим укриттям (бомбосховищем) для містян, які втратили житло через постійні бомбардування міста. У день руйнації театру ніхто не міг дістатися до завалів, під якими опинитися і дорослі, і діти. Бомбосховище також було засипане уламками: завалило вхід. Це був театр, у якому йшли вистави і українською, і російською мовами.