Як український театр передбачив пандемію, самоізоляцію та здичавіння на карантині

Український театр став пророком – львівська та одеська вистави передбачили самоізоляцію та боротьбу з вірусом


Насправді, театр може бути ким і чим завгодно – кордонів  тут нема. Традиційно театр у нас сприймають за Міккі Мауса (cуцільна розвага), іноді за трибуну-катедру (згідно з поглядами Гоголя на виховні завдання сцени), іноді, останнім часом, за патологоанатома, котрий копирсається у мертвому тілі хворих часів і таким чином, так би мовити, рефлексує над проблемами та хворобами минулого чи теперішнього.
А чи може наш український театр мимоволі зазирнути наперед, у час майбутній, примірявши на себе окуляри Нострадамуса, наприклад?
Сам собі поставив таке дивне запитання. Сам і намагаюся на нього відповісти...
Звісно, про Театр, як патологоанатома, можна було настрочити безліч постів, блогів і трактатів, пригадавши інтенсивні пошуки нашої нової драми або репертуарні одкровення актуального Дикого театру.
З майбутнім часом, звісно, у цій справі складніше. Далебі не кожному митцеві дарована геніальна інтуїція Чехова, котрий написав ще 1904-го про вирубку вишневих садів прийдешнім поколінням паразитів-загарбників, так воно все і збулося вже через 13 літ -- 1917-го. Але то ж Чехов, абсолютний геній. І різні паралелі тут недоречні.
Тим часом у період карантинного домострою життя і самодисципліна підштовхують переглядати безліч онлайн-вистав і українського виробництва, зокрема. Деякі думки з цього приводу у мене якраз і виникли.

Львівський театр «І люди, і ляльки» висунув на всеукраїнські змагання в рамках національної театральної премії «Гра» свою нову виставу з пророчою назвою «Пустостан» (режисер Олексій Кравчук). Драматургія – польська авторка Маліна Пшешлуга (переклад Надії Крат). Прем’єра відбулося ще у травні 2019, так би мовити, у мирний час, задовго до теперішнього всесвітного стану Пустостану, викликаного карантином. І буває ж таке, вистава, як гарне вино, має добре настоятися, аби згодом був справжній смак. Так і тут. Майже пів року довелося настоюватися  львівській виставі, аби зараз (навіть в режимі онлайн) постановка сприймалася за таке собі підсвідоме авторське сценічне пророцтво.
Польська п’єса має сценічне життя і у себе на Батьківщині. Але, передбачаю, історію пані Пшеслуги там реалізують частіше в координатах сімейно-психологічної драми. Бо дійсно, там є історія великої родини, яка  розкривається через ланцюг сімейних скандалів –  хто кого любить, хто кого ненавидить, зраджує, хто кого хоче...
 Українська вистава виявилася і про це, і про  інше. Ця львівська театральна історія з ляльками і людьми на кону, насамперед, про родину (людину!) в умовах самоізоляціі, коли минуле – темне, а майбутнє – примарне, коли люди в своїй сімейній пустелі буквально знемагають від спраги любові, довіри, взаєморозуміння. І водночас знелюднюються. Тобто людина втрачає свою людську подобу, перетворюючись на ляльковий організм-механізм. І вже у такій ігровій подобі намагається змагатися з Пустотою, яка позаду, і спереду, всюди – Пустостан.
У Львові режисером Кравчуком витворюється метафізична камерна драма ідей з інтуїтивною спробою зазирнути у майбутнє однією родини і цілого людства у сутінках вимушеного Пустостану.
Ніяких екстремальних чи гротескних засобів сценічної виразності львівським лялькарям не потрібно.
Лялька – сама по собі метафора.
Ця вистава тиха-тиха, по суті, інтравертна. На початку дії молодий вправний лялькар Василь Сидорко відкриває важку завісу, проникає з глядацького залу у світ сценічного Пустостану, тобто чужої родини, яка завжди – сутінки.
На сцені – на великому іграшковому столі – і люди, і ляльки знемагають в самоізоляції від зовнішнього  гомінкого світу, вони скаженіють у своїй сімейній пастці. 
Час дії – святвечір. На великому, як сцена, іграшковому столі, розсипане щось сипуче... Якщо пісок – значить,  символ зашкарублого Часу. Якщо зерно – значить, символ давнього врожаю, колишніх сімейних свят. Зерно не проростає у Пустостані.
Зовнішніми контурами польська п’єса чимось нагадує знаменитий американський твір Т. Уайлдера – «Довгий різдвяний обід». Але  то тільки зовні. Польська п’єса, як і львівська вистава, абсолютно оригінальні  та самоцінні.
Святковий іграшковий стіл  у виставі  є полем сімейних битв з примарами минулого. І, як казав Ейнштейн, якщо хаос на столі означає хаос у голові, то, що ж тоді означає – порожній стіл? Дійсно, що? Мабуть, Пустостан?

Пустостан тут – образ безумства і знак Часу, який давно зупинився. Мертвий час і акумулює у людині шалену потребу в емпатії – в умовах невідомості, самоізоляції, безнадії.
Як казав Леонардо да Вінчі, де помирає Надія, там обов’язково народжується Пустота...
Не буду спойлерити трагічний символічний безнадійний фінал вистави. Бо і в наших умовах Пустостану надія конче необхідна.

Отак от, непередбачувано, львівська вистава на основі польського матеріалу, ніби завчасно  і метафорично запрограмувала тотальний Пустостан, який  розгорнеться у цілому світі вже на початку 2020 року.

Нам передбачить не дано, як слово наше відгукнеться...

Ще одна вистава з елементами тривожного пророцтва з’явилася на українській сцені в Одесі наприкінці 2019 року – «Підступність і кохання» за Фрідріхом Шиллером (я переглядав аматорський відеозапис, який ще взимку попросив своїх шпигунів зробити з балкону театру імені В. Василька).

Знаменита німецька міщанська трагедія у сучасному сценічному трактуванні юного Моцарта українського театру – режисера Івана Уривського – лишає у далекому минулому шиллерівський декор давніх епох і пропонує таку собі любовно-політичну антиутопію на основі великої класики.
Світ  тут прогнив наскрізь, у цьому світі давно завелися небезпечні віруси і хробаки, які смертельно точать  кохання, людські взаємини (звичний хід речей).
Один з таких  дієвих і небезпечних вірусів – шиллерівський герой на ймення Вурм, як втілення політичної та соціальної підступності.
Вірус Вурм проникає у різні системи – і зламує їх. І далі – тиша, Пустота.
Він приходить із Тьми і зникає в Пітьмі. А на сцені повсякчас з’являються люди у спецодягу, вони проводять  ретельну санітарну антивірусну обробку приміщень, все як у реальних сюжетах ТСН. Люди у спецодязі хочуть зачистити невідоме зло. Втім, зло, як хижий вірус, має властивості до мутацій та сублімацій. Хлорки чи інші хімрозчинів тут недостатньо.
Зло живе у ґрунті і у повітрі, у палацах і хатинках. Спіймай його, якщо зможеш!
Театр – не комп’ютерна гра, а творче осяяння. Лише через осяяння театр і може у теперішньому часі угледіти час майбутній, тривожний.
Одне слово, в українському театрі, нарешті, з’явилися окремі цікаві (пророчі) вистави. Час майбутній їх ще оцінить, якщо теперішньому часу не до театру.
Дійсно, досить жити тільки спогадами про цікаве минуле, варто іноді і за горизонт зазирнути, аби знання-осяння примножили наші печалі...