Чим більше Росія заглиблюється у війну в Україні, тим слабшою стає в Африці та Азії

Чи візьме Росія участь у «поділі Сирії» на сфери впливу. Очевидно, що ні. Отже, за ефектом доміно це послабить її позиції в Лівії, на Заході та в Центральній Африці. А отже, відповідно до того ж самого ефекту доміно, в тій же Лівії посилиться Туреччина. Західна і Центральна Африка поки що під питанням, але без сирійських баз «підскоку» позиції Росії там можуть ослабнути.

Тобто РФ свої ставки зробила: ослаблення на сирійському та африканському (насамперед, лівійському) напрямках в обмін на посилення. Але де? Відповідь очевидна – концентрація ресурсів на українському напрямку. У цьому контексті, нам невигідний відхід РФ із Сирії, оскільки це посилює концентрацію її ресурсів на українському векторі.

Що могло б бути в разі, якби Росія не почала війну проти України?

Ну, вона б отримала «сирійський Ліван» або ЛТНР (латакійсько-тартуську народну республіку) на основі двох провінцій Сирії – Латакії та Тартуса, де розміщено дві бази РФ: ВМФ у Тартусі та ПКС у Хмеймімі біля Латакії.

Чому «сирійський Ліван»? Він просто дуже схожий на Ліван справжній внаслідок спільності історичних умов розвитку прибережної смуги Східного Середземномор'я: синтез місцевих християнських і мусульманських громад. Географічно цей «сирійський Ліван» є продовженням Лівану, що розміщений південніше.

Але навіщо Росії «сирійський Ліван»? Російськими політологами написано сотні томів про «стратегічне значення» Сирії для Росії. Коріння значущості виходять мало не з Візантії та невдалого штурму хрестоносцями Алеппо.

Насправді ніхто із сучасних ідеологів РФ так і не зміг у трьох реченнях без туману історіософії пояснити, навіщо Сирія потрібна РФ? Єдине раціональне пояснення – це проєкт газопроводу з Катару в ЄС через територію Сирії.

У контексті захисту європейського преміального ринку збуту природного газу, «візит» до Сирії мав гіпотетичний сенс. Якщо використовувати цю версію як базову, то і вихід РФ із Сирії зараз логічний: якщо Росія втратила преміальний ринок збуту в ЄС, то і блокування сирійського газопроводу з Катару більше не має сенсу. Але навіть ця версія виглядає, на мій погляд, натягнуто. Аж надто непропорційне співвідношення мета-ресурси.

Найімовірніше, Росія зайшла в Сирію для подальшого виходу в рамках глобального обміну зі США та Ізраїлем. Тобто, для формування козирів під час укладення тієї самої Великої угоди. Інтрига полягає в тому, наскільки те, що відбувається зараз у Сирії, є її частиною? Поки що чіткої відповіді на це запитання у мене немає.

У будь-якому випадку, політика Тель-Авіва щодо РФ абсолютно точно коригувалася на фактор присутності Росії в Сирії та її відносини з Іраном. Саме тому, наприклад, Ізраїль не постачає зброї в Україну.

Росія почала свою операцію в Сирії 2015 року і це не просто так збіглося з треком Мінських угод. А крах Асада збігся з крахом мінської моделі й початком нових переговорів зі США.

Якби не війна в Україні, Росія могла б закріпитися в алавітській і християнській Латакії і Тартусі. Угруповання військ у 50 тис. осіб могло б убезпечити сирійське узбережжя за допомогою контролю за гірськими перевалами, плюс підтримка місцевих громад, які побоюються сунітської релігійної радикалізації.

Але що б це дало в практичній площині? Цей російський анклав був би заблокований турецькими базами на півночі й британськими базами на Кіпрі. Ведмежий кут, який з урахуванням залежності від Босфору і Дарданелл у разі глобального конфлікту перетворюється на пастку. Але зараз це все в минулому. У РФ немає на цьому напрямку 50 тис. осіб. Є 5 тис., але вони потрібні їй в іншому місці. Так само як і угруповання, яке забрали з Нагірного Карабаху.

Просування Росії в Лівії, Центральній і Західній Африці – з тієї ж опери. Що шукає там Росія? Природні ресурси? Так вони в неї є. Ринки збуту? Так крім продовольства Росії там майже нічого запропонувати. А продовольство можна продавати й без військового втручання. Звісно, африканське золото збагатило низку власників російських ПВК. А також дало щедру поживу для ірраціональної «геополітики духу» таких авторів, як Проханов або Прилєпін. Але в практичному сенсі – це римейк радянських проектів в Африці, таких самих емоційно ірраціональних. З погляду раціональності, Росії набагато важливіше утримання геополітичного впливу в Центральній Азії та Закавказзі. Але не в Африці або Сирії.

Африка і Сирія – це все геополітичні аванпости, які потрібні для гри на больових точках Заходу:

• Сахель – геополітичний тролінг Франції.
• Сирія – Британії та США.
• Лівія – Франції та США.

У ці країни Росія заходить або, щоб не дати повалити антизахідних лідерів (Сирія), або після їх повалення, щоб не дати скуштувати плоди перемоги (Лівія). Або, щоб зруйнувати неоколоніальний франкофонний світ Франсафрики.

І ось яка цікава закономірність. Що сильніше Росія затягується у війну в Україні, то слабкішою стає в точках геополітичного тролінгу Заходу в Африці та Азії. І таке ослаблення Росії в Африці та Азії, безумовно, вигідно Заходу. Але згортання проєктів антизахідного російського тролінгу в Азії та Африці лише посилюватиме концентрацію російського імперського ресурсу на українському векторі, який, очевидно, є для Москви ключовим. А після 2022 року – й екзистенційним.

Тобто для України, навпаки, вигідне розпорошення російських сил від Венесуели до Малі та Нігеру. Питання лише в тому, чи зможе Україна зіграти тут за своєю геополітичною партитурою. Поки що крах Асада в Сирії приніс нам лише виведення російського угруповання ПКС і підрозділів ССО. І цілком імовірно, ці ресурси скоро з'являться на фронтах російсько-української війни.Натомість у Сирії баланс сил, дійсно, кардинально змінився.