Хто платить найбільше податків в Україні

Фізичні особи сплачують у вигляді податку на доходу, єдиного податку та акцизу – 74% внутрішніх податкових платежів, а бізнес – лише 26% у вигляді податку на прибуток та ренти.

Тема податків, зниження рівня оподаткування та з’ясування, чи багато українці витрачають на утримування своєї держави, вже давно стали у нас найбільш популярними питаннями порядку денного реформ та аналітичних досліджень.

На жаль, здебільшого ці дослідження мають один суттєвий недолік – вони ніби соромляться назвати того, хто в Україні платить найбільше.

Натомість всі пропозиції такої аналітики зводяться до побажання скоротити «податки бізнесу», хоча навіть ефемерне поняття «бізнес» при цьому не розкладається на ключові структурні елементи.

Адже є агарний бізнес, гральний, тютюновий, алкогольний, туристичний, торгівельний і так далі за списком.

І вже за цим рядом бізнесів очевидно, що теза про зниження податків знеособленому «бізнесу» є глибоко помилковою.

Але перейдемо до цифр.

Дві базові криві, які слід використовувати під час податкової аналітики в Україні не релевантні до реальної ситуації.

Перша крива – це крива Лафера, яка показує взаємозв'язок між ставками податків та надходженнями до бюджету.

В класичному варіанті, зростання податків до певної межі призводить до збільшення податкових бюджетних надходжень, потім залежність змінюється на зворотню: фіскальний тиск призводить до тінізації та занепаду економічної активності і доходи державного бюджету скорочуються.

Водночас в Україні настільки глибокий показник оптимізації системи оподаткування та тіньової економіки (за офіційними джерелами – 31%, за експертними оцінками – 50%), що будь-яке зниження податків фактично не впливає на обсяг їх валового збору – бізнес все рівно платить менше ніж будь-який новий рівень оподаткування, включаючи зменшення фіскального навантаження.

Тобто крива Лафера в Україна ніби «поламалась», а її об'єктивний розрахунок суттєво утруднений високими темпами інфляції, коли зростання надходжень податків до бюджету сприймається ніби у якості ефекту від зниження їх ставок, хоча насправді, маємо ефект інфляційного зростання номінального значення.

Ще одна крива – крива Армея, яка демонструє залежність темпів зростання від рівня державних витрат.

Тут залежність приблизно така сама парабольна як і у кривій Лаффера.

Зважаючи на сировинний характер нашої економіки, темпи її зростання залежать більше від зовнішніх, екзогенних, ніж від внутрішніх, ендогенних факторів.

Для аналізу кривої Армея, дуже важливо правильно визначати так звану «ціну держави», яка розраховується як сума державних витрат до ВВП.

З цим в Україні завжди виникає проблема, адже існує усталена думка, що в нашій країні дуже висока ціна держави, хоча, якщо взяти показник тіньової економіки та додати його величину до офіційного ВВП, показник одразу покращиться приблизно на чверть.

Більш правильно в наших умовах брати відношення податкових надходжень зведеного бюджету до ВВП з додаванням у чисельник ще й небюджетних зборів з ЄСВ.

Візьмемо показники 2021 року, на які не впливав фактор повномасштабної війни.

Податкові надходження склали 993 млрд грн, збори ЄСВ – 310 млрд. Сукупно, держава вилучила з економіки 1,3 трлн грн при номінальному показнику ВВП – 5,46 трлн грн.

Податкова «ціна держави» склала, таким чином – 23,88%.

Це суттєво нижче тих показників у «40%», які фігурують на численних презентаціях стосовно обгрунтування необхідності зменшення рівня державних витрат.

В наведеному вище розрахунку ми не враховували податки, які збирає митниця, передовсім податок на додану вартість на імпортні товари, адже ці податки вилучаються з кінцевого споживача за рахунок продажу іноземної продукції.

Податки на імпорт не можна відносити по податкового навантаження на внутрішню економіку, адже їх все рівно сплачує кінцевий покупець, а виробляються вони не в Україні.

Загалом, митниця у 2021 році перерахувала 497 млрд грн, головним чином – це ПДВ на імпортні товари (380 млрд грн) та акцизи – майже 80 млрд грн.

З урахуванням митниці, показник податкової ціни держави складатиме майже 33%.

Групування даних податкових надходжень дає досить цікаві результати:

Якщо не враховувати митницю, більша частина податків – це прямі податки (на прибуток, на доходи, на майно, єдиний податок), які в сучасній податковій методології вважаються найбільш токсичними.

Їх майже 64%.

Натомість непрямі податки (ПДВ, акцизи) – складають лише 28%, хоча саме вони вважаються одними з найбільш доцільних.

Ресурсні податки, передовсім рента за видобуток природних копалин, водний та лісовий збори, а також екоподаток – складають лише 8%, хоча Україна є ресурсною економікою і ресурсні податки вважають найбільш корисними, адже вони стимулюють більш ефективне природокористування.

Крім того, наш бюджет надто залежний від імпорту – якщо взяти сумарні надходження, які забезпечуються митницею та ДФС, виходить, що 35% припадає на збори за рахунок імпорту, що докорінно змінює пропорції, якщо вказані вище розрахунки провести із врахуванням митних надходжень.

Тоді непрямі податки складатимуть 53%, а прямі – 41%.

Для чого необхідні наведені вище порівняння?

Вони досить наочно демонструють, що найбільш сприятливі форми оподаткування в Україні відносно до загального обсягу зборів розповсюджуються на оподаткування імпорту (непрямі податки, які сплачує кінцевий споживач, а бізнес – лише транзитер).

А найбільш токсичні форми оподаткування (прямі податки на доходи/прибуток) – застосовуються до внутрішнього бізнесу (ці податки не компенсуються кінцевими споживачами і вилучаються з прибутку підприємств чи доходів населення).

Найбільш мінімізований рівень оподаткування в Україні – у так званих ресурсних податків – рента та екологічний збір, що призводить до привласнення сировинними ФПГ значної частки суспільних доходів від продажу природніх ресурсів.

Ще більш цікава інформація отримується при розкладанні податків за кінцевими платниками.

Якщо взяти фізичних осіб, то вони сплачують у вигляді податку на доходу, єдиного податку та акцизу – 74% внутрішніх податкових платежів, а бізнес – лише 26% у вигляді податку на прибуток та ренти.

Якщо взяти надходження з митниці, то ця пропорція буде ще більшою на користь населення, адже ПДВ на митні товари включається у їх вартість і теж сплачується звичайними українцями.

Що важливо, значна частка податків, сплачених бізнесом, припадає на державний сектор (податок на прибуток, рента).

Принагідно зауважимо, що за такими транзитними податками як ПДВ чи акциз, бізнес виконує лише функцію фіскального посередника: включає ці податки у вартість товару, продає ці товари кінцевому споживачу та перераховує непрямі податки у бюджет за мінусом податкового кредиту (ПДВ), тобто зазвичай ще залишає частину отриманого від продажу ПДВ собі, у складі власних обігових коштів (за рахунок так званого вхідного ПДВ – податкового кредиту).

На останній позиції, до речі, вибудовано величезну кількість схем, зокрема податкові «скрутки» та «товарний пересорт».

Що стосується податків на працю, то бізнес їх сплачує за рахунок найманої праці своїх працівників – доданої праці найманого персоналу.

До речі, у США, де населення самостійно сплачує свої податки, ніхто ніколи не назве податки на працю платежами бізнесу – ці кошти завжди відносять до платників податку – громадян країни.

У галузевому розрізі податкових надходжень бізнесу, виявляється, що так звані галузі – драйвери, як їх у нас класифікують, сплачують мізерні податки до бюджету.

Трійка галузей «драйверів» та податкових «лузерів» одночасно виглядає наступним чином:

Такі галузі як сільське господарство, будівництво (та операції з нерухомістю) та сектор Інформації та телекомунікацій до війни забезпечували надходження до бюджету на рівні 37-32 млрд грн кожна.

Що відповідає зборам в секторі освіти чи державного управління.

В той же час, п’ятірка галузей-донорів бюджету виглядає наступним чином:

Найбільші податкові збори за рахунок державних компаній забезпечує добувна галузь.

На другом місці – переробна, далі енергетика, торгівля і транспорт.

Показники зборів від 45 до 145 млрд грн.

До речі, це так звані галузі – «пасинки».

Крім сектору торгівлі, вказані галузі знаходяться у перманентній кризі, особливо переробка, де відбуваються процеси деіндустріалізації та падіння промислового виробництва.

Деструктивними процесами охоплено енергетику і транспорт.

Таким чином можна зробити наступні висновки:

1. Податкове навантаження на бізнес в Україні попри наявні стереотипи є низьким. Зниження податків буде мати обмежений ефект, тому що новий знищений рівень оподаткування не досягне рівня реальної податкової оптимізації.
2. Найбільше податкове навантаження в Україні несе кінцевий споживач, тобто звичайний українець за рахунок якого сплачуються основні прямі та непрямі податки.
3. В Україні спостерігається величезне транзитивне навантаження на бізнес, коли він у системі сплати податків стає посередником між кінцевим споживачем/найманим працівником та державою. Сукупне транзитивне навантаження оцінюється у 1,4 трлн грн на рік. Це призводить до оптимізації податкових платежів та використання різноманітних схем з мінімізації оподаткування.
4. В Україні спостерігається колосальна асиметрічність в оподаткуванні різних галузей економіки, коли одні стають «дійними коровами», а інші – «внутрішніми офшорами».
5. Загальний рівень податкового перерозподілу через бюджет з урахуванням тіньового сектору економіки, є відносно невеликим.
6. В Україні спостерігається структурна податкова асиметричність, коли бізнеси, що платять повну лінійку податків програють конкуренцію на ринку праці та товарів/послуг бізнесам, які оптимізують своє фіскальне навантаження.

Особливо негативно це впливає на залучення прямих іноземних інвестицій, адже інвестор орієнтується саме на повну лінійку оподаткування.

Структура відносин між платниками податків та державою настільки деформована, що будь-які штучні, «фасадні» зміни не дадуть суттєвих результатів.

Необхідно повне перезавантаження фіскальної системи, новий рух по кривій Лаффера, коли ставки зростатимуть пропорційно нарощенню економічної активності, а не навпаки.

Враховуючи наведені вище п’ять пунктів висновків, в Україні необхідно:

1. Зменшувати податки на працю, знижуючи фіскальний тиск на населення і кінцевого споживача;
2. Зменшувати транзитивний тиск на бізнес, коли значна частина адміністративних витрат йде на адміністрування виплати податків. Для цього, необхідно передати право на оплату кумулятивного податку на працю (шляхом злиття податку на доходи, ЄСВ, військовий збір) безпосередньо громадянам країни;
3. Виправляти рівні оподаткування між секторами економіки пропорційно їх внеску до кошику ВВП та у структурі створених робочих місць. Для цього необхідно ліквідовувати схеми оптимізації для галузей-«офшорів» та перестати дискріміновувати податками державний сектор економіки.
4. Необхідно суттєво збільшити надходження «добрих податків» – ренти за видобуток природніх копалин, акцизів та екологічного збору.
5. Що стосується податку на додану вартість, його зменшення доцільне лише за соціальними групами товарів, а з лінійкою предметів розкошів, треба, навпаки, збільшувати.
6. У структурі імпортних операцій важливо збільшувати надходження за статтею імпортних мит, які не компенсуються за рахунок податкового кредиту як це відбувається з ПДВ. Адже зараз, митниця і податкова – це ніби задача про басейн в який вливається, та з якого виливається: все, що митниця збирає у вигляді ПДВ на імпорт, потім оптимізується за рахунок схем з внутрішніх надходжень податку на додану вартість (»скрутки», товарний пересорт, тощо).

Правильні акценти у фіскальній політиці, дозволять зробити і правильні стимули для економічного розвитку.

І тоді податкові реформи у стилі «треба просто знизити вартість держави та зменшити оподаткування», залишаться у минулому.