Криза, яка чекає на українські міста. Що робити?

Одна із серйозних системних криз, яка на нас може чекати у майбутньому (і про яку у нас ніхто не говорить), – це глибока урбаністична криза українських міст-мільйонників (або наближених до параметра в один мільйон жителів).

Ремарка: криза районних та обласних центрів у нас уже давно в самому розпалі.

Економіка майбутнього – це економіка міст.

Багато експертів кажуть, що майбутнє світової економіки формуватимуть не держави і навіть не коаліції країн, а приблизно 50 найбільших мегаполісів світу, 20 з яких буде сконцентровано у Китаї.

За аналогією: так у 70-х роках минулого століття стався економічний крен у бік нагромадження капіталу у форматі 50 найбільших банків світу, 20 з яких були зосереджені в Японії.

Зараз профіль світової економіки визначає 50 найкрутіших корпорацій світу, 20 з яких зосереджені у США.

Приблизно так і рухається тренд альтернативного американському полюсу впливу: від США після Другої світової війни до Японії (у 70-х, коли американці трощили японські автівки на знак протесту); потім від Японії у бік Китаю і далі у формат інтернаціоналізації лідерства.

Поки що корпоративна вісь світової економіки забезпечує домінування США у світовій економічній системі.

Але так буде лише до моменту переходу до мегаполісної моделі впливу у світі.

Одна з ідей нобелівського лауреата з економіки Пола Ромера – створення так званих чартерних міст.

За цієї моделі у неефективних економіках мають з'являтися надміста, що володіють високим рівнем самоврядування.

У чартерних містах має бути своя, більш ефективна, судова система, побудована за принципом міжнародних арбітражних судів, і надійна система захисту титулів власності.

Економічний акцент у таких центрах пріоритетного розвитку має робитися на нові технології та економіку знань.

Базовий принцип тут – якщо у рамках неефективної країни не можна зі зрозумілих причин побудувати творчу економіку нового типу, то чому б не створити її у рамках кількох окремих міських центрів.

Переваги тут очевидні.

Населення не чекатиме, поки місцеві «еліти» дозріють до створення якісного середовища життя у рамках цілісної національної економіки.

Якщо низка виборів не призводить до появи в країні ефективного державного менеджменту, люди голосують не руками, а ногами, тобто мігруючи в інші країни.

Причому з кожною хвилею міграції шанси на побудову нової економіки у демографічно знекровленій країні стрімко скорочуються і рано чи пізно національна економіка опиняється за точкою неповернення.

Водночас створення чартерних міст – це не просто поява нових точок зростання і драйверів економічного розвитку, а й поява внутрішньодержавних міграційних магнітів.

Краще нехай населення мігрує до своїх мегаполісів, ніж до чужих країн – податки і споживання в такому разі працюватимуть на національну, а не чужу економіку.

В Україні модель кластерного розвитку могла б включати і розвиток регіональних надміст, що розвиваються на принципах економічної свободи.

Модель кластерних міст – це фактично «урбанізація» державної неефективності з метою створення анклавів ефективності.

Якщо існує важковирішувана системна економічна неефективність, вона може бути частково нівельована створенням точок, анклавів ефективності.

Але повернемося до України.

У нас є міста-мільйонники: Київ, Львів, Харків, Дніпро, Одеса. Наближені до них за параметрами Запоріжжя, Кривий Ріг.

Практично всі вони перебувають у глибокій урбаністичній кризі.

До війни цю кризу камуфлювали туризмом і сектором послуг, але зараз банкрутство цієї моделі стає все більш і більш очевидним.

Навіть Київ, не дивлячись на уявну стабільність, і Львів, не дивлячись на уявний умовний спокій, після війни в рамках аграрної моделі розвитку країни можуть опинитися на порозі урбаністичної кризи.

Аграрна модель просто «не витягує» модель великих міст-мільйонників.

Необхідний розвиток промисловості, сектора послуг, фінансів.

Але не тільки про «жорстку інфраструктуру» йдеться.

Необхідно «розкрутити» творчу енергію міст, повернути їм економічну свободу і розкріпачити підприємницьку активність населення.

Потрібно прийти до формату «креативного Києва», в якому домінуватиме інтелект, знання, наука і сучасні технології.

Річард Флорида – американський економіст і концептолог із розвитку креативного класу, виокремлює в мегаполісах жорстку інфраструктуру (енергетика, дороги, розв'язки, метро, мости тощо) і «м'яку інфраструктуру» (міське середовище, креативний клас, підприємницька активність).

Класичний приклад м'якої інфраструктури – це сучасна історія міста Більбао, центру басків, яке ще кілька десятків років тому асоціювалося з терором і провінціалізмом.

На тлі кризи в Іспанії в 90-х роках минулого століття, мер Більбао вирішив профінансувати будівництво музею сучасного мистецтва Гуггенхайма.

Місто витратило 200 млн дол. і вже через кілька років заробило понад 2 млрд дол. на туризмі.

І продовжує заробляти, незважаючи на всі світові кризи.

Це так звана «політика розгортання» – свою країну і своє місто потрібно розвивати будь-якими доступними методами, незважаючи на циклічні спади в економіці.

Шедевр Френка Гері у Більбао продемонстрував, що навіть відносно неблагополучне місто може стати відомим на весь світ у позитивній, а не негативній конотації.

І інвестиції окупляться стократ.

Успіх привертає не депресивне світовідчуття, яке проявляється в міському середовищі, а яскраве, життєствердне, динамічне міське середовище, яке має колосальний внутрішній потенціал розвитку.

Найчастіше навіть один проєкт у змозі змінити настрій і економіку окремо взятого мегаполіса з негативу на позитив.

З погляду концепції Пола Ромера, Україна точно може входити до двадцятки країн з найбільш розвиненим урбаністичним потенціалом.

Проблема лише у тому, що цей потенціал згасає, а не використовується для цілей розвитку країни.

Майже 30 китайських мегаполісів володіють регіональним валовим продуктом у розмірі понад 1 трлн юанів у кожному, тобто 140 млрд дол, що можна порівняти з ВВП України (але у даному випадку – це ВРП лише одного китайського середнього мегаполіса).

Динаміка зростання економіки в містах, як бачимо, перевищує темпи зростання китайської економіки загалом.

По суті, Україні потрібно повернути своїм містам Магдебурзьке право, повернути їм економічну свободу.

Ми «сидимо на золоті» і, не помічаючи його, втоптуємо його у бруд.