Реформи після війни. Чи зможемо використати шанс?

Стратегічним пріоритетом повоєнних реформ в Україні (в усіх напрямах реформування) має бути нищення скрізь, де можливо, структур, характерних для «порядку обмеженого доступу», і навпаки, розбудова структур, характерних для «порядку відкритого доступу».

Це означає, що скрізь, де можливо, треба відмовлятися від стратегії «покращених вимог для правильно обмеженого доступу до монопольного джерела...» (фінансування, надання «статусу», тощо).

Бо скрізь, де є монопольне джерело, в нас негайно починається гра в «хазяїна гори», де «правильні» правила доступу неминуче спотворюються і зрештою жаданий «доступ» отримують не найкращі, а лише чи переважно «свої».

Єдина альтернатива – децентралізація і демонополізація.

Наприклад, замість одного «Національного фонду досліджень» має бути кілька автономних джерел фінансування науки (а також система заохочень приватних інвестицій в науку).

Замість централізованого присудження державою наукових ступенів має бути система вчених рад, кожна з яких присуджує ці ступені на власну відповідальність (і без гарантій доплат отримувачу ступеню з боку держава). А також заходи, що сприяють розвитку інституту репутації в науковій спільноті, і система контролю за дотриманням цими радами необхідних процедур.

Замість централізованого визначення державою «пожиттєво найкращих університетів» з «особливими правами» – забезпечення реальної рівності прав всіх вищих навчальних закладів і визначення їхньої пріоритетності лише на підставі поточних показників діяльності (performance-oriented priorities).

Замість одної «єдино правильної» журналістської прес-карти – легітимація 2-3 (чи більше) журналістських об'єднань, кожне з яких може випускати власну прес-карту. А також, знов-таки, заходи, що сприяють розвитку інституту репутації в журналістській спільноті.

Якщо повоєнні реформи знову зіб'ються на шлях «подальшого посилення вимог для вдосконалення обмеженого доступу» – це буде змарнований шанс. А цього дуже не хотілося