Виграти на довгій дистанції: чого Україні бракує для стратегічного мислення

Для неспішного читання у вихідні в темряві (початок).

Напередодні п’ятої зими повномасштабного вторгнення Росії в українському суспільстві та за кордоном поступово вкорінюється думка, яку українська сторона просувала на різних рівнях щонайменше з 2020 року (раніше не можу судити, бо не спостерігав зсередини). А саме: «конфлікт» між Росією та Україною не має вирішення в двосторонньому форматі.

Точніше: у двосторонній площині за нинішнього політичного режиму в Москві немає прийнятного для України рішення. Навіть такого, яке можна трактувати як «менше зло».

Погане рішення – хоч би сьогодні, для цього сторонні не потрібні. Але тоді настануть погані наслідки не лише для України. Тобто, щоб поборотися навіть за «менше зло», потрібен якийсь ширший контур. І позитивний порядок денний.

Проблема у тому, що для вибудовування широкого контуру треба мати чітке уявлення про інтереси потенційних учасників, без ілюзій. На жаль, в Україні з цим не дуже добре.

Причина: деактивовано базову стратегічну налаштованість – цікавість. У якийсь момент допитливий розум, широкий кругозір і непосидючість почали розглядатися як відхилення або навіть ознака ненадійності.

Як наслідок – у широких масах було втрачено вміння критично пізнавати світ за горизонтом. Простір почали заповнювати лиходії трьох видів.

По-перше, ідеологічно обмежені особи, які формують образ зовнішніх суб’єктів, спираючись виключно на потяги свого внутрішнього світу, часто – вельми убогого.

По-друге, це «експертний талібанат», поверхневі кон’юнктурники, готові повторювати будь-яку мейнстрімну нісенітницю.

По-третє, це агенти зовнішнього впливу, які нав’язують Україні матрицю сприйняття, що не відповідає українським інтересам. Термін «когнітивна війна» у повсякденному вжитку вже близько 10 років. Але це саме те, просто раніше так не називалося.

У підсумку формується спотворена картина в категоріях «ось ці – хороші, а ось ці – погані» замість більш-менш тверезої оцінки, заснованої на взаємному зіставленні інтересів.

За умови збереження цих тенденцій найімовірнішими є два сценарії, обидва погані.

Або Росії вдасться втиснути війну та врегулювання в двосторонні рамки (наприклад, коли на партнерів наваляться внутрішні проблеми). І тоді буде біда.

Або, після того як Україна стримає нинішню хвилю натиску, українськими інтересами пожертвують у широкому контексті з високою ймовірністю повторення агресії в найближчому майбутньому.

Щоб виграти в існуючому розкладі як на тактичному відрізку, так і в довгостроковій перспективі, необхідно коригувати оптику.

По-перше, нам терміново потрібен «Діма Комаров», який з великим розмахом (вміючи підбирати слова) розповідатиме не лише про екзотичну їжу, а й про широке коло інтересів. Просвічуючи громадян. Я зараз не жартую.

У доісторичні часи аналогом протягом нетривалого часу був юний Олександр Ткаченко зі своєю «Післямовою». Звісно, з урахуванням сучасних медійних можливостей. І платити за це мають громадяни України, без сторонньої допомоги.

Зараз не найгірша кон’юнктура для просвіти: мільйони українців перебувають за кордоном, вони на різних рівнях без посередників отримують відомості про те, чим живуть країни, що їх прийняли. Треба засвоювати ці підказки й формувати загальні знання. У нас є нішеві майданчики з хорошим продуктом, але вони тонуть в інформаційному шлаку.

По-друге, треба збирати, навчати, а потім плекати, виховувати, розвивати й захищати (!) людей із країнознавчою підготовкою, щоб вони працювали в інтересах українського суспільства через державні інститути.

Ситуація, коли посла в США шукають через оголошення, – яскравий приклад неприпустимого. Неможливість поєднати якісних людей із держслужбою – це вирок вибудованій системі.

За будь-яку ціну потрібен, якщо не deep, то хоча б якийсь state, корпоративний інтерес, амбіції та особисті блага якого будуть безпосередньо пов’язані з успіхом України.

Все не вийде швидко, треба проявляти цікавість. До речі, погляньмо на Ізраїль, бо там є чим поживитися (далі буде).