Неонацизм у Львові, або Чому треба дякувати ФІФА

І хочу писати цей текст – і не хочу. Бо занадто різні емоції виникають, коли читаю інтернет-різанину навколо дискваліфікації «Арени Львів» за неонацизм. Я тричі передивився відео, тричі перечитав протокол претензій ФІФА, тричі подумав, тричі перехрестився – і надіслав скромний емейл на адресу Світової Футбольної Асоціації. Емейл містив слова вдячності. Ні злорадства, ні зловтішання, ні тим паче – задоволення від цього я не відчуваю. Швидше навпаки – мені боляче погоджуватися з рішенням ФІФА.

Почну здалеку. Мені начхати, що фан-трибуна італійської команди «Лаціо» вся обвішана свастикою. Начхати й на те, що тифозі деяких німецьких команд демонструють свій торс у специфічному татуюванні. За Італію та Німеччину є кому переживати. Я ж хочу маленького щастя – жити в своєму рідному, найкращому, вільному, культурному, доброму місті, уболівальники якого не бенефісять жестами «зіг хайль», не одягають футболки 88, не малюють у тренажерних залах транспоранти Good Night Left Side, не гудять зоологічно під час оголошення натуралізованого бразильцяЕдмара і не плутають кельтські хрести з тризубами. Підозрюю, більшість футбольних фанатів, та й простих людей (яким плювати на всі види спорту) хочуть того ж – пишатися своїм містом. Чи як мінімум – не соромитись. Однак усе, що сталося на «Арена Львів», - це така сама жагуча ганьба, як і те, що сталося після цього. А тут давайте детальніше.

-- Офтальмолога – в студію

Просте, неемоційне запитання: що мало би зробити здорове суспільство після подібного інциденту? Думаю, свій голос мали би сказати моральні авторитети та інтелектуали, які мусять бити в усі набати про небезпеку нового неонацистського тренду. Мали би заговорити провідні фан-клуби України – в намаганнях дистанціюватися від явища, яке фундаментально дискредитовує весь спортивний фан-рух. Мали б заговорити політики, які напередодні підписання Асоціації з ЄС повинні гостро засудити будь-які факти підкормки «ультрасів» з боку однієї парламентської партії. Мали би, врешті-решт, заговорити звичайні люди, які з гарним настроєм прийшли на матч, шаленіли від несамовитого рахунку 9:0 на користь наших – і їхню радість розтоптала купка неадекватів, які від загальної кількості уболівальників становлять трохи більше 0,00001%.

Люди добрі, ну хтось у здоровому суспільстві мусить почати говорити про ці дразтичні теми! Скільки ще треба смолоскипних маршів у темну пору дня з чорними намордниками; скільки ще спортсментів в адідасі мають прийти на свої мітинги; скільки ще концертів має відіграти треш-метал-гурт «Нахтігаль»; скількище жестів «хайль гітлер» ми маємо побачити на радісних футбольних матчах – аби нарешті ПРОЗРІТИ?

Колись я писав, що нашому народові терміново потрібен отоларинголог – бо в нас ніхто нікого не чує. Тепер же доведеться написати, що нам терміново потрібен офтальмолог – бо, бачу, вже зовсім позасліпляло. Відео з хайльгітлерівщиною на «Арені Львів» – у вільному доступі. Відкривай – і дивися. І вдивляйся, чи там, часом, не твій син, брат, однокурсник, племінник, сусід, співробітник щиросердно жестикулює «зіг хайль». Ах, ні – нічого такого не було, це все оптичний обман, фотошоп, відеомонтаж, провокація українофобів, і взагалі Бандера наш герой, і дивізія також. Бачте, отаким заплющуванням очей, вибірковою сліпотою, підтакуванням і псевдопатріотичними вихилясами ми покриваємо явну чорноту. Хтось мусить відверто сказати, що Синьо-Жовтий Стяг тримає та сама рука, яка за мить гордо відкидається вперед під кутом 45 градусів з імітацією «Хайль Гітлер». Що слоган «Бандера – наш герой» вигукує той самий рот, який за секунду ричить «зіг хайль». Що на мітинги Юрія Михальчишина ходить та сама футболка 88. Що на адресу Едмара улюлюкає той самий накачаний елемент, який одержимо наспівує «Слава Україні – Героям Слава». Так, це ті самі. Треба не лише придивитися, але й не боятися побачити. Офтальмолога – в студію!

-- Бандера – стадіонний герой

Передовсім треба обговорювати навіть не те, що сталося на стадіоні – бо хто має очі, вуха й працюючий мозок, той усе побачить і почує. Важливіше й симптоматичніше те, що почалося після рішення ФІФА. Це нагадує сюр «озабочених». У перші години після рішення ФІФА вивергнувся цілий шквал жовчних реплік на кшталт «ФІФА –останні сволочі». Потім, коли люди з очима, вухами і працюючим мозком могли все побачити на відео, почалися наші традиційні «стрілки»– а чому не карають «Лаціо» чи «Рому», їхні фани так само неонацисти (ви лишень вдумайтеся у формулювання «так само»!). Ну чим ми гірші від італійських фанів зі свастикою?

Далі – вишукана фантасмагорія. Таке враження, що людей, які вперто не визнають чорний колір чорним кольором, почали підсилювати люди, яким найбільше за все смакують плювки в обличчя. Високодостойники з вищими освітами і кандидатськими регаліями почали гнати чисту пургу на кшталт «FIFA має заборонити і картину Рєпіна про козаків, чиї списи помальовані в червоно-чорні кольори»…

Ми глибоко хворі. Ми глибоко хворі, панове патріоти, політики, журналісти, уболівальники і просто люди з гарним настроєм по життю. Ми дуже хворі.

Остаточно я це зрозумів після заяви одного з шанованих мною дослідників визвольного руху про те, що «у рішенні ФІФА чітко видно руку і Москви, і Варшави». Ми глибоко хворі... То ви руку Москви і Варшави бачите – а не бачите нашої рідної української, львівськоїруки, гордо викинутої вперед під кутом 45 градусів із точним копіювання жесту «хайль гітлєр!». Не бачите? Чи, може, «зіг хайль» теж входить у число візуальних атрибутів любові до України?

Такого небажання подивитися в дзеркало і побачити наявність проблеми я давно не зустрічав. У патріотичному угарі вся захисна риторика звелася до тези: ніхто не заборонить нам шанувати своїх героїв. Я навіть не буду уточнювати, своїх – то яких? Запитаю по-іншому: яке відношення ці історичні постаті мають до матчу Україна – Сан-Маріно чи «Карпати»-«Шахтар»? Герой фаната «Барселони» – геній Мессі. Герой фаната «Інтера» – старожил Хав’єр Занетті. Героєм фаната «Наполі» на всі віки залишиться Марадона. На цьому тлі дуже прикро дивитися на те, що наші фани, вибачте за тавтологію, фанатіють не від своєї команди, не від її зірок – а від давно відмерлих історичних явищ. Навряд чи в енциклопедії медичних термінів знайдеться влучний діагноз для цього, не побоюся цього слова, феномену.

А якщо вдуматися: чому стадіон, який є місцем спортивного змагання та fair-play, нахабно перетворюється в «місце шанування героїв», узагалі не дотичних до спорту? Я розумію, що деякі фан-рухи базуються на політично-стурбованих субкультурах – але чому вся велелюдна гвардія простих уболівальників повинна ставати заручником чиїхось малочисельних «пунктиків у голові»? Органічно, коли на стадіоні лунає скандування «Го-о-о-л», або «Ура-а-а-а!», або «Суддю на мило» в крайньому випадку. Ну але коли під час того, як футболіст незграбно вибиває м’яч в аут, стадіоном прокочується «Бандера – наш герой»… Погодьтеся, якось дивно.

Цей текст рясніє кількістю знаків запитань. Хоча відповіді – на поверхні. Треба мати мужність визнати: у нас – проблема з неонацистським трендом. І це не просто публіцистичне сотрясання повітря. І з цим треба щось робити. Якщо наразі не винайшли антиотруту – то для початку бодай припинемо підмінювати поняття. Ніякого стосунку до українського патріотизму не може мати середовище хлопців, які кайфують від можливості публічно посилати всіх нас на «зіг хайль». І неонацистський транспорант Good Night Left Side хтось малював не просто так, із дитячих пустощів – а цілеспрямовано, з бажанням задекларувати свою ідеологічну приналежність. Заплющувати на це очі – означає змиритися, що поняття Україна, Держава, Герої, Патріотизм непомітно навіть для шанованих дослідників визвольних змагань стануть в один синонімічний ряд із поняттями Вермахт, Біла Раса, Гітлер, Heil Hitler, Свастика, Ваффен СС тощо.

Невже весь стадіон «Арена Львів» у грі з Сан-Маріно 9 разів здригався радістю під егідою вищеперерахованих масакр? Отож-бо.

...Інколи краще бути маленьким Сан-Маріно. А якщо у Харкові під акомпонемент гнітючої тиші наша збірна програє Польщі, будемо вважати, що Бандера прийшов і пор'ядок навів.

Джерело: Zbruc