Міжгалактична місія України, або Що ми можемо дати Європі?

Яких тільки байок про Європу не доводилось чути! Остання, на яку не можу не зреагувати, особливо потішає своєю інфантильністю. Мовляв, Європа без України мало не задихнеться – і тому нам треба неодмінно вступати в Європу, щоби стати їй легенями. А ще, уявіть собі, міжгалактична місія України (нагадую, найбіднішої країни Європи) – привнести в Європу свої традиційні цінності, і цим урятувати бідну Європу, яка, таке враження, лежить паралізована у хоспісі і чекає на українську санітарку з чудодійним уколом.

Зізнаюся, я вже втомився слухати всю цю пафосну єресь. Печально, коли все більше людей інфікуються цим солодкавим вірусом пупу землі. Європа чхати хотіла на сумнівні традиційні цінності українців – їх повно в самій Європі. Розширення ЄС – це передовсім прагматичний акт, довкола якого лишається хіба що зі стелі додумувати всілякі надбудови та надідеї. Якби румуни, серби, хорвати чи албанці свій вступ до ЄС обгрунтовували «легеневими ідеями» чи місіями когось-там рятувати невідомо чим – то загальноєвропейський єралаш був би гарантований.

Оця дикунська віра в свою вищість перед Європою, в свою духовно-моральну перевагу починає сильно турбувати. Таке враження, що Євросоюз (а не навпаки) вступає в омріяну едемну Україну – отже, повинен підтасувати всі свої світогляди під «традиційні цінності» нації, яка закакала найродючіші чорноземи в світі, конвеєрним методом штампує ВІЛ-інфекцію, не спроможна на будь-яку реформу в будь-якій сфері, славиться дешевими цінами на секс-послуги та очолює всі можливі негативні рейтинги.

Невже хтось усерйоз вірить у те, що вельми здоровий європейський організм потребує третьої української легені, другої української печінки і двадцять першого українського пальця? Кожен, хто хоч раз перетинав західний кордон країни, може підтвердити, що Європа – це сформована, стабільна, уважна і найгуманніша цивілізація з усіх існуючих на земній кулі. Примкнути до неї, перейняти постулат про абсолютну цінність Людини – це честь для будь-якої нації, яка застрягла десь-там у молодших класах. Розмір нашого національного гіпофізу – на рівні старанного першачка. Не ми будемо нести свої цінності (сумнівні й малодієві навіть на своїй території) – а нам їх будуть дарувати. Це – привілей, від якого відмовитися може хіба що самодур, одержимий своєю космічною вибраністю.

Увесь пафос про «традиційні цінності», які прям-таки вдихнуть життя в європейців, розрахований на реліктове українське село, яке про Європу чують хіба що з уст колєсніченка та посестри його фаріон. Експорт цінностей – це глобальний і надскладний гуманітарний процес, яким займаються найсвітліші розуми сучасності. У нас таких нема. Ми навіть на своїй, Богом даній, території не здатні утвердити бодай елементарні цінності співжиття – то про який експорт цінностей в Європу можемо говорити. Я розумію, що в такий спосіб можна полоскотати власне самолюбство – але ж не можна перетворювати серйозні речі в КВН!

Ті, хто марять парадом українських традиційних цінностей в Європі, забувають, що експорт цінностей – це процес односторонній. І невдячний. Тому сучасний світ, до якого нам ще рости й рости, працює за іншим фізичним принципом – принципом дифузії. Це значить, що відбувається безперервний взаємообмін, колообіг, взаємопроникнення цінностей. Хтось у когось постійно щось переймає та вчиться. Це означає, що Європа буде помічати українські традиційні цінності лише тоді, коли європейські цінності працюватимуть в Україні. Ми не можемо нести свої «традиційні цінності», не ставши для початку європейцями. Стати європейцями – це стати набагато кращими, дисциплінованішими, організованішими, законослухнянішими, чеснішими, ніж ми є зараз. Ми маємо чому повчитися від Європи. А от навряд чи я зможу назвати бодай щось, про що Європа сказала б «ми хочемо так, як українці».

Шапкозакиданство – це завжди блеф. Жодна українська «традиційна цінність» Європі не потрібна. Наші міфотворці «про третю легеню» вже навіть і не розшифровують, а які ж це такі неземні цінності ми можемо привнести в Європу? Так звані традиційні цінності – це не лише пустопорожній пшик, але й доказ лицемірства. Українці не випрацьовували жодну цивілізаційну матрицю світогляду. Це не докір і не зловтішання – це спокійна констатація факту. Навіть на утилітарному, ужитковому рівні повсякденних практик Україна не має що запропонувати Європі. Ну ж не будемо ми ділитися з усім світом своїми філігранними вміннями «рішати» питання, запихати своїх дітей-неуків в університети, домовлятися з даішниками, голосувати двома паспортами, приховувати свої статки та інші прекрасні навики, корисні в

житті.

Про які традиційні цінності може говорити суспільство, яке не може забезпечити інвалідів елементарними пандусами? Яке своїм святим обов’язком вважає дурити державу в малому та великому. Яке вбиває бездомних собак у дідівський спосіб. Яке змалечку націлює своїх дітей працювати в податковій і на митниці?

Сучасне українське суспільство – аморальне, лицемірне, нетерпиме, хамовите. Зате з традиційними цінностями.

Українські традиційні цінності – це велика омана навіть для нас самих. Цей великий міф, безумовно, необхідний як кисень для горіння національної ідеї. Однак практичне застосування традиційних цінностей у часі теперішньому (21-му сторіччі) робить із нас як не бузувірів, то відсталих цивілізаційних імбецилів, то просто архаїчних обмежених неосвічених людей. Традиційність робить із нас аутсайдерів. Приїжджають наші тітоньки в Італію і навіть не вміють увімкнути комп’ютер. Опанувати Skype їм допомагають гостинні господарі.

Традиційність не можна вип’ячувати як основу своєї ідентичності. Тому що сучасне тісто людей та націй замішується по-іншому, по-новому. Дозволити собі бути наскрізь традиційними можуть лише закриті, тоталітарні суспільства, які не мають завдання та бажання йти в ногу з часом. В Азії чи Африці це проходить, але не в Європі. Традиційні суспільства – це герметичні інертні суспільства, які завжди програватимуть у мобільності, гнучкості та швидкості реакції на виклики часу. Україна плентається в європейському хвості саме тому, що є жертвою своїх традиційних цінностей, які незаслужено возведені на п’єдестал абсолюту.

Жодна з так званих традиційних цінностей не може повести націю в успішне майбутнє. Бо кожна з них виринає з мороку неуспішного минулого. Традиція – це просто звичка. Нічого сакрального й потойбічного в ній немає. Національний одяг і старі пісні має кожен народ. Але не кожен робить із цього бездумний культ. У нас злодій на злодієві і злодієм поганяє, зате церква на кожному розі й вишиванка у кожній шафі.

Беззаперечно поклонятися Великій Вітчизняній війні – це такий самий тупиковий традиціоналізм, як і «мусиш ходити щонеділі в церкву». Держава повинна мене забезпечити геть усім – це той самий тупиковий традиціоналізм, як і розлучатися не можна заради дітей. Упівці є злочинцями та колабораціоністами – це той самий тупиковий традиціоналізм, як і геїв треба лікувати.

Українці є рекордсменами із консервування так званих традиційних цінностей різних мастей – від історичних до політичних та персоноорієнтованих. Традиціоналізм – це вірність певним догмам, бажання під’єднатися до колективного егрегора. А це породжує релігійний дискурс мислення, зворотнім боком якого завжди є подвійні стандарти. Тому що глорифікатори Великої Вітчизняної війни мешкають у капіталістичних маєтках, а відвідувачі недільних Літургій починають понеділок із поганих вчинків. Чим більше традицій довкола тебе – тим гіршим ти є.

Як на те пішло, а які ж то «традиційні цінності» ми носимо в собі?

Традиційна буцімто цінність – бити своїх дітей. Не секрет, що українська традиційна педагогіка наскрізь каральна. Вона базується на пригніченні та ігноруванні дитячого Я. Традиційне виховання – це довгий перелік «не можна», культ батьківського ременя і систематичні відмахування «що ти там знаєш, сопляка кусок».

А може, повернемо традиційне українське покарання в школі – різками, на колінах посеред класу? А, може, реанімуємо давню традицію видавати дочок заміж без їхньої згоди? Звичайно, в прокрустове ложе такої традиції ніколи не ляже концепт європейської ювенальної юстиції, який звучить нечувано для традиційного українського вуха: дитина – це рівна тобі особистість, а отже, має свої недоторкані права нарівні з твоїми, а отже, тілесне покарання є принизливим, а отже, дитина має право звернутися до міліції у випадку домашнього насильства, а отже, ти повинен відмовитися від позиції сильнішого, а отже, ти мусиш перестати бути рагулем – а включати мізки і шукати інших підходів до своєї дитини (без матів, ременя і диктату).

Це не вписується в традиційні цінності – пишуть на плакатах батьки, які традиційно звикли, що діти – їх власність, їм покірно підпорядковуються і не мають права сидіти за одним столом із дорослими. Про які традиційні цінності може говорити суспільство, в якому сиротинці переповнені, а в жодному закладі немає пеленальних кімнат?

Традиційна буцімто цінність – релігійність. Але що за нею – крім нереальних прибутків церковнослужителів та бездумної ритуалізації? Невже галопуюча кількість храмів множить кількість українського добра, любові, прощення, милосердя? Нехай не ображаються щирі віруючі, відсоток яких коливається в межах статистично похибки, але українці – це псевдорелігійна нація. В перших рядах у церкві зазвичай – найбільші хабарники та лицеміри. Та й храми в нас будуються на гроші рекету. І всі ці «правильні» фотосесії українців під час свячення великодніх кошиків свідчать про тотальну кризу віри. Ніякої глибинної української релігійності не існує – існує данина традиції.

Зв’язку між добропорядністю та релігійністю немає. Радше навпаки – найбільш нетерпимі та злі люди живуть посеред ікон. Усі ці ритуальні сповіді без ні найменшого ефекту одкровення та каяття, ритуальні цьомання плащаниці в перерві між перекуром, ритуальні свячення вербової лози та пасок, усі ці церковні тарифи на ритуальні послуги – псевдорелігійна мішура робить нас сущими лицемірами. Тому що справді віруюча, справді релігійна нація за визначенням НЕ МОЖЕ жити на такому моральному дні.

Експортувати в Європу відвідування храму задля галочки, звісно, можна. Проте набагато чеснішою є європейська норма про вільне віросповідання. Чи багато викладачів християнської етики припускають наявність у класі юдеїв, мусульман, протестантів чи свідків Єгови? Чи враховують їхнє право на інше віросповідання? Радянський нарком освіти Луначарський: «Якщо ми хочемо виховати покоління атеїстів – треба ввести катехизм як обов’язковий шкільний предмет». Справа Луначарського живе понині.

Українці одягнули свої традиційні цінності в шати християнства. Більшого богохульства годі відшукати. В країні зашкалює кількість ворожок, знахарок та інших окультистів. «Великі християни» навіть перед врученням хабаря хрестяться. До шлюбу йдуть «цнотливими». Ближнього люблять, як чорта. Власники магазинів змушують своїх працівників працювати і на Різвдо, і на Великдень. А в піст придумали продавати пісний майонез. І всі всіх прощають, прощають, прощають…

Інша традиційна буцімто цінність – етноцентризм. Тих патріотів, які звинувачують Європу у втраті етнічності, треба повозити по різноманітних етнофестивалях. Їх навіть не сотні – їх тисячі по всій Європі. В Угорщині, приміром, уряд (чужої держави!) дає українцям 100 тисяч євро в рік на їхню діяльність. У всіх європейських державах уряд широко фінансує всі прояви етнічності – фестивалі, видавництва, конкурси, медіа. А чим можуть похвалитися українці? Тим, що у своїй державі не мають ні національного кінематографа, ні анімації, ні потужних фестивалів європейського рівня.

Більше того – при всій своїй вдаваній любові до етно-теми у нас триває послідовне позбавлення етносів власної ідентичності. Гуцулів, лемків і бойків завзято переписали в українців із подальшим присвоєнням собі їхньої старовинної культури, кримських татар досі ніхто не може поновити в правах після трагічної сталінської депортації 1944 року, повернення до традиційної автохтонної самоназви «русини» наганяє жах на ура-патріотів, росіян пропонують узагалі вислати за межі країни, а відродження єврейського, польського чи вірменського Львова тут розцінюють як загрозу українській нації. Яку культурну практику сприяння етносам ми можемо запропонувати? Традиційність не полягає в умінні співати колядки за гроші, водити гаївки на п’яну голову чи одягати вишиванку на всі випадки життя.

Усі фолькльорні цінності мають вузьке фольклорне застосування, і не є титульними. У нас інша проблема – безпардонне загравання з етнічними темами. Носити вишиванку під піджак у парламенті – це не лише несмак і стрьом, але й свідома маніпуляція з політичною метою. Ви десь бачили, щоб німецький парламентар прийшов на роботу в тірольському костюмі зі шкіряними штанцями до колін? Або голландський парламентар – у дерев’яних кломпах на ногах. Або іспанський парламентар – у монтері, традиційному трикутному головному уборі.

Український національний костюм повністю дискредитований. У вишиванці йти в Оперу на «Ріголетто» – це жахіття. Весь цей так званий етноцентризм –прояв глибокої ущербності і намагання штучно підкреслити свою ідентичність невпопад. Нам ще треба буде повчитися в Європи шанувати прояви етнічної різності.

…А загалом безперервна апеляція до так званих традиційних цінностей – це прояв слабкості і невпевненості в собі. Ми повинні бути сильними своєю сучасністю, а не садком вишневим коло хати. Садок вишневий – це красиво, але це для внутрішнього вжитку. Думати, що європейські народи не мають свої традиційні цінності, – смішно. Просто ніхто нікого ними не рятує.

У нас ниє давня історична рана, завдана багатовіковим перебуванням в інших державних утвореннях. Спрацьовує страх утратити себе після вливання в щось більше за нас. Українці, стурбовані «наступом на наші традиційні цінності», розписуються у своїй мізерності. Бо якими ж малими треба бути у власних очах, аби хвилюватися за 47-мільйонний народ! Таке враження, що вступ в Євросоюз стане кінцем колядок, вишиванок, сексу з жінками, відвідування церкви тощо.

Традиційні цінності – це прикриття власного небажання змінюватися. Незалежно від нас у світі сформувалися нові моделі співіснування різностей. Закритися у своєму подвір’ї і тихцем виставляти за паркан мішок зі сміттям, щоби хтось його вивіз – уже не вийде. Бачити поряд рівноправного іншого – ось квінтесенція Європи. І не вона вступає в нас, а ми в неї.

Нічого ціннісного ми в Європу не здатні привнести, крім нас таких, які ми є. А от перейняти від неї – є що. І є заради кого – заради покоління, яке, слава Богу, не знає, хто такий Ленін. Яке, слава Богу, не буде читати революційної публіцистики Бандери, Троцького, Липинського. Яке, слава Богу, навіть у страшному сні не може уявити, що можна когось вивезти в Сибір зі своєї квартири чи змусити одягатися так, як усі. Навіть про Кравчука це покоління мало що може сказати, і це теж добре. Ці діти і внуки є прекрасними – усупереч «традиційним цінностям». Їхні традиційні цінності – бути сучасними, товаришувати з різними людьми з різними смаками, прагнути нічим не відрізнятися від свого ровесника з-за кордону. Їхня свобода полягає у незалежності від традиційних цінностей того покоління, яке у свій час було дуже нещасливим.