Ми живемо не в Україні, а на території Януковича

Можливо, завтра чи через тиждень я буду по-іншому висловлюватися. Але саме в цю хвилину я відчуваю ось що.

У нас украли не лише якусь-там мрію. У нас украли цілком реальну країну. Отже, від сьогоднішнього дня ми починаємо боротьбу не за мрію, не за кращі сподівання – а за реально існуючу країну, якої не стало сьогодні вранці. Україна не має взагалі ніякої цінності, якщо вона є поза Європою. Ми живемо не в Україні, а на території Януковича.

Зараз Україна – це Янукович, Азаров, Адміністрація Президента, Беркут та інші люди, які приймають рішення. Протестуючи проти режиму, ми не маємо чим ризикувати. Тому що неможливо втратити украдене. Україна після Вільнюського саміту перестала бути Україною взагалі. Ми тут зайві. І ми повинні відповідно поводитися – як репресовані й позбавлені Батьківщини. Як люди, в яких немає причин зупинятися. Український президент – його не існує. Український уряд – його не існує. Український парламент –його не існує. Українська міліція – її не існує. Від сьогоднішнього дня не існує нічого з того, до чого ми апелювали ще вчора. Не існує поділу на партійних і безпартійних, на правих і лівих, на лібералів і радикалів, на старих і молодих. Існують лише дві ідентичності, до якоїсь із них кожен мусить пристати. Це або ті, хто погоджується жити на території Януковича. Або ті, хто хоче повернути украдену країну. Запрошую до числа тих, у кого від сьогодні немає ні своєї країни, ні своєї держави.

Все, що в нас є, - обірвана струна. Жахлива порожнеча, яка клубком підходить до горла. Німий крик ненависті. Розтоптана гідність. І відсутність віри. Нас повинна об’єднати оця сама відсутність віри. Бо все велике починається з його відсутності. Нам потрібно усвідомити, що вірити в краще майбутнє – це самообман. Немає ніякого майбутнього – ні кращого, ні гіршого. Є лише територія Януковича і ми на ній. Це – війна. У нього – проти нас, бо ми чомусь на його території. А в нас – за його територію, бо він чомусь ще там. Це називається повстання. Не мітинг, не віче – а повстання. З залученням усіх ресурсів і всього спектру емоцій. Воно не може бути стихійним. До нього мають організовано долучитися і партії, і громадські діячі, і активісти, придатні до цього.

Всі обкрадені й принижені завжди мають основну психологічну проблему – боязнь зайти на територію ворога. Ми для себе розвели свою клумбочку свободи, де цвітуть квіти, лунають пісні і літають бджоли. Але наша клумбочка – на території ворога. Всі студентські та партійні лідери повинні зійтися і поговорити про повстання. А ми – його підтримати. Бо завтра і клумбочки не буде. Повстання – це не лише участь у Майдані чи його підтримка, але й принципова позиція незгоди кожного на своєму місці, великому й малому. Починається нова фаза протесту. Не за мрію, а за реально вкрадену країну.