Ленін і новий дракон

Нам не потрібні їхні тітушки, допоки в наших лавах є свої націоналісти. Погром пам’ятника леніна ділить Євромайдан на до і після. Майдан до – це образ того, ким ми хотіли би бути (чи хотіли би себе вважати). Після погрому леніна Майдан став народом – таким, яким він є, без прикрас, без самодисципліни, без прораховування стратегії.

У далекому 1905 році В.І.Ленін писав: «Усезагальна віра в революцію є вже початком революції» - наче про тих, хто громив пам’ятник. Націоналісти – типові ленінці, які сповідують його теорію перманентної революції. А для українського Майдану вождь пролетаріату написав ось таке: «Байдужість є мовчазною підтримкою того, хто сильніший». Майдан боїться визнати перевагу над собою партійних радикалів, які просто-напросто прагнуть перетерпіти всю майданну ідилію, мир та спокій. Вони не за Європу. І не проти Януковича. Вони – проти уявного леніна, сталіна та інших давно зігнилих бовванів. Вони хочуть воювати за минуле, а не за майбутнє. Вони – за свою вузьку ідеологію, яку не сприймає Майдан, але яку можна нав’язувати, користуючись моментом. Такі середовища – це наші внутрішні тітушки. Вони, звісно, потрібні як елементики загальної й багатобарвної революції. Але вони шкідливі, коли починають жити своїм двовимірним революційним життям.

Я охоче аплодував би знесенню пам’ятника Леніну – якби це зробила та сама молодь, з якої й почався Євромайдан. Тоді я сприйняв би це не як акт вандалізму – а як історичну мить розриву нової генерації з радянською міфологією, зрошеної кров’ю та брехнею. На жаль, усе вийшло не так. ХТО мав право на символічну ліквідацію леніна – ось у чім проблема. Тільки-но це зробили маргінали – ленін буквально ожив. «Дякуючи» їм, Ленін ще ніколи не був таким живим за всі ці 22 роки.

Місія, відведена націоналістам у пост-радянській Україні, навдивовижу проста й очевидна: вони повинні підсилювати все те, проти чого воюють. Треба визнати, з цією роллю націоналісти справляються блискуче. Їхній злет є передвістям неминучого злету комуністів, радикальних регіоналів і всього того трешу, яке потребує постійної реанімації та стимуляції. Отож, Ленін отримав друге дихання тільки тому, що до нього торкнулися йому подібні. Уся рать совка на чолі з добкіними, царьовими та іншим абортним матеріалом розцвітатиме буйним цвітом. Тому що формула ментального балансу України базується на співснуванні Леніна й Бандери без права перетинатися між собою. Цього в найближчий час не здатен змінити ніхто. Звісно, можна пробувати – але нові леніни й бандери виринатимуть то тут, то там у рівнопропорційній кількості. Рвати з совєтською міфологією, безумно, треба – але це повинні робити інші й по-іншому. Поки що погром леніна йде в парі з погромом Майдану в ніч на 30 листопада.

Хоча… Я навіть радий, що на ампутованому п’єдесталі місце леніна зайняв чорно-червоний стяг. Це символічно і дуже правдиво. Місце бандерівського руху – на опустілому місці леніна. Це – не перемога над леніним. Це – його заміна. Тому що дискурс мислення націоналістів – типово більшовицький. Я якось уже вжив метафору, що націоналісти – це більшовики навиворіт. Тепер із цієї метафори можна видалити слово «навиворіт».

Для Майдану це – нова проблема, новий виклик. І нова реальність, на яку має зреагувати насамперед світла молодь, яка ділить площу із молоддю темною. Без зайвої театральщини я хочу прямо запитати в моїх майданівців: чи погоджуєтеся ви з тим, що Майдан починає стояти не за європейську Україну, а за українську Україну в вузько-націоналістичному розумінні? Що чудове гасло «Україна для вільних людей» вивертається в дрімуче «Україна для українців»? Що Майдан із толерантного і натхненного переростає в націоналістичний і нетерпимий – але не до влади, а до інших співгромадян? Чи погоджуєтеся ви з тим, що заклик будувати країну свободи глушиться зоологічним риком будувати країну «Свободи»? Що наші універсальні наміри творити нову країну перекреслюють їхні предметні наміри руйнувати?

Енергія деструктиву – завше сильніша. На львівський Євромайдан прийшов фігурант буремних 90-х Петро Колодій і вручив список людей, які мають виступати на сцені. В числі перших – орлиця і членкиня КПСС, а також той самий, який обізвав студентів сопляками. Ну і ще декілька штатних червоно-чорних кнопкодавів, які ще рік тому прямо заявляли, що Європа – не для нас, високодуховних. Так було безліч разів: адекватні патріоти завжди програвали не завжди адекватним націоналістам у конкурсі на силу звуку і глибину жовчі.

На цей проторений шлях поволі завертає весь український Майдан. Приховувати це нема сенсу. Бо під європейськими прапорами орудують відверті расисти, антисеміти, гомофоби, русофоби та інші п’ятиколонні елементи. Ще раз повторюю запитання до прекрасних, натхненних майданівців: ви на це погоджуєтеся?

На Майдані свої вірші читає тендітна Діана Камлюк – та сама, яка проходила по справі вбивства темношкірого студента в Києві. З трибуни Майдану вона закликає: «Щоб ви дотиснули відразу і не повелися на благання жидів! У наших жилах тече українська кров білої людини!». Разом із Тягнибоком до Вільнюса літав його прес-помічник Юрій Сиротюк. На саміті він слухав промови європейських лібералів, кивав головою й, очевидно, теж уболівав за євроінтеграцію. Хоча ще рік тому виступив із різкою критикою проти того, аби на Євробачення їхала співачка Гайтана – людина не нашої раси.

Ви на це погоджуєтеся?

Можу ще на кілька сторінок тексту продовжити перелік того нетерпимого й огидного, на що не повинен погоджуватися Майдан. Леніна не стало. Але на його місці пришвидшеними темпами виростає новий дракон. Він теж вимагатиме нових жертв у свою пащу. На п’єдесталі Ленін уже стояв мертвим і формальним – а от новий дракон матиме дуже гострий зір, у поле якого потраплятимуть спочатку явні вороги, а потім – свої. Бо житиме дракон не на території ворогів, а побличже до своїх. Донбас ніколи не приєднається до нас – допоки на нього дивитимуться одержимі очі Фаріон, Мірошниченка, Тягнибока, Михальчишина й їхніх адептів. Щоправда, їхні очі дивляться вже не на донбасців, а на нас.

А що ж прості кияни, йменовані «територіальною громадою»? Думаю, вони вже побачили нового дракона. Більшість із них до леніна ставилися як до предмету вуличної декорації – ні холодно, ні гаряче. Його ліквідація – це ліквідація буденного життя столиці. Це замах на звичний київський плин часу, причому цей замах вчинений не киянами. Смію припустити, багатьох киян обурює не сам факт знесення пам’ятника – а те, що зробили це з апломбом. Як вони підозрюють, політичні туристи з Галичини. Так, Ленін – кат українського народу. Але на п’єдесталі стояв не кат, а вихолощений фетиш із минулого. Розумні нації здають таких у музеї, скансени чи приватні колекції. Нерозумні – ейфорійно глумляться з мертвих фетишів, надаючи їм ознак життя.

Це – дорога в нікуди. За цією логікою, завтра у Львові треба знести пам’ятник Грушевському, який виступав за перебування України у складі Російської федерації. І Хмельницькому, який на штурм Львова привів своїх тодішніх союзників турків. І Міцкевичу, який є співцем польської нації. І Великановичу, який був діячем Комуністичної партї Західної України. І Валентині Терешковій, яка зараз є депутатом Госдумы. І Степанові Тудору, який був організатором групи галицьких пролетарських письменників, «Гроно». Та й Бандері також я б не радив розслаблятись. Особливо йому.

Відповідальність за скоєне завжди беруть на себе тільки терористи. Ми починали революцію за Європу. А не за націоналістичну реінкарнацію того самого ленінізму зі своїми авторськими тлумаченнями ворогів народу, ліберастів і толерастів.

В.І.Ленін писав: «Є умови, за яких насильство необхідне – але є умови, коли воно не може дати ніяких результатів». А ще він писав: «Ми не хочемо заганяти в рай палицею». Червоно-чорні послідовники леніна теж, мабуть, нічого поганого не хотіли. От за Майдан – лячно. Бо в його європейському човні опинився важкогруз. Разом із ним гребти до Європи стає все важче. Єдине, що тішить, - відгрібати буде саме він.