Пане президенте, за яку культуру ми воюємо?

Ми воюємо за нашу культуру. Мені подобаються ці слова Черчилля, які наш президент процитував на врученні Шевченківської премії. Лишається лише уточнити: за нашу культуру – то за яку саме?

Увесь «культпродукт», який останні десятиліття генерував квартал гопників, узагалі не тягне на поняття «культура», а радше є концентрованим проявом ерзац-культури - дешевим і примітивним замінником культури для народних мас таких же гопників. Трешева, унітазна, плінтусна, спрощено стереотипна, українофобна псевдокультура, яка ідеально лягла на прошарок украино-постсоветского человека, який в силу своєї ущербної онтології ніколи не був закорінений у культуру національну чи світову. Тому й доводиться перепитувати: якщо ми воємо за культуру – то яку?

А насправді.... Насправді ця війна – війна за свою культуру. Свою – значить іншу. Свою – значить власну. Тестове питання на ідентичність: ЧИМ Я ВІДРІЗНЯЮСЯ ВІД ВОРОГА?

• якщо ти дивишся те саме телебачення, що й ворог;
• якщо ти слухаєш ту саму музику, що й ворог;
• якщо ти святкуєш той самий історичний епос, що й ворог;
• якщо ти розмовляєш тією самою мовою, що й ворог;
• якщо ти споживаєш ту саму культуру, що й ворог

– то чим ти відрізняєшся від ворога?

Знайомі з «Львівської хвилі» якось розказували історію, що в ефір подзвонив кіборг і попросив поставити рускій шансон, а саме Михаила Круга «Но я вернусь опять, дождется мама и будет на крыльце при сыне причитать». Інший мій знайомий, який вижив після Іловайська, розповідає, що за рік перебування на передовій він нехотячи вивчив репертуар російського репера Басти, якому заборонено в’їзд в Україну через концерти в анексованому Криму.

Учора розказали колєги, що одним із адептів московськопатріархатного двіженія в Вінниці (на днях з іконами проганяли коронавірус, ідіоти) є шанований волонтер.

Мій сусід через паркан, коли навесні садить бульбу, полюбляє вмикати Русское Радио на повну гучність. У фейсбуці вимагає звільнення кремлівських бранців і має бандерівську червоно-чорну аватарку. Паралельно полюбляє перепощувати крилаті вислови та смішні фрази мовою далеко не укр.
Якщо ця війна не є війною за СВОЮ (а не ворожу) культуру-мову-церкву-історію-традицію, то вона з кожним днем утрачає свій сенс. Бо якщо цієї відмінності нема, то чим відрізняється той, хто стріляє в наш бік, від того, хто стріляє з нашого боку?

Війни ведуться на стику відмінностей. Війни ведуться якраз за ці відмінності. За різницю. За право мати своє. За право бути іншим від нападника. За культурну самодостатність. Тож якщо культура ворога вже тут, і вона безлімітно споживається колонізованим народом, то формальні ознаки військового протистояння лише додають страшних людських драм, які генерально є марними.

Припинити війну, змусити ворога відступити, але далі споживати все вороже – означає програти війну. Тому що колонізатор покриває захоплену територію не своїм прапором, а своєю мовою, музикою, медіа і щоденною приналежністю колонізованого народу не до рідної (аборигенної) культури, а до культури триколорної.

Звісно, можна донестями любити свою країну й навіть героїчно захищати її – а пізніше повернутися до звичного життя, ігнорувати державну мову, ходити на мирні концерти ворожих гастролерів, у навушниках слухати їхній шансончик, ходити в московський патріархат, сміятися разом з Рєгіною Дубовіцкою і щиро вважати себе переможцем.

Черчилль пропелером крутиться в домовині.