Присвячено усім матерям, залишеним позаду...

Уривок із роману-вибуху «№1», присвячений усім матерям, залишеним позаду...

...Шкода, що дітям не дано від самого малечку бачити у своїх матерях людей. Гувернантка, яка прала і прасувала одяг. Кухарка, яка готувала запіканки й підливки. Медсестра, яка мазала оббиті коліна йодом і заліпляла пластирем розвалене чоло. Вчителька, яка перевіряла щоденник і приймала декламацію віршів. Прибиральниця, яка ніби зрослася з віником, совочком і шматою для миття підлоги. Я й досі несу в собі гірку провину за те, що багато років сприймав маму саме так. Коли я бачив сум чи сльози в її очах, то був переконаний, що вся причина – в мені, в моїй нечемності. Діти – несусвітні еґоїсти, вони вважають себе центром галактики. Я тоді ще не знав, що сум у маминих очах буває не через мене. Що вона має свою власну історію, без мене і до мене. Що існує сум без видимої причини, і це не моя справа. 

Одного літнього дня я випадково розбив рукою скло. Ми відтворювали сюжет із серіалу про Робіна Гуда, я загрався і ненароком налетів на двері, скло поранило долоню, потекла кров. Прилітаю до мами, весь схвильований. 

- Що? Знову?

Мама більше нічого не говорить. Кидає своє шиття. Долає кімнатну відстань одним рухом. Бере мою руку в свої руки. Бережно, філіґранно. Приблизно так несуть весільний бісквітний торт. Веде до умивальника. Включає холодну воду. І змиває кров. Мовчанка. Тихо, лише я нерівно посопую, тамуючи біль. Переді мною досі стоїть ця проста, буденна картина. Вона тримає мою руку. Мовчки. Зосереджено. Відсутньо. Думає про щось своє і глибоке. Вода струменить на долоню. Вона ганчіркою дуже повільно, тримаючи мою руку обома своїми крильми, промиває місце рани. Обережно. Любовно. Ніжно. Мабуть, ось так Ісус мив ноги своїм апостолам. 

Тоді я був її власником, господарем, паном, головнокомандувачем, вождем. Я просто присвоїв її, покрив тінню свого існування, обліпив із голови до ніг своїм копірайтом і патентними знаками. Якби була така можливість вернутися назад – я усе зробив би, щоб її відштовхнути, щоби вона мене відцуралася, щоби вона мене розлюбила, бо ця всесвітня любов причавила нас обох. Я взяв від неї все до останку. Я випив її до останньої краплини – і пішов жити в дорослість. А її лишив позаду. Висушеною, викрученою, використаною, відлюбленою. 

Я помру з цією виною. Бо почав будувати все на свій розсуд – а вона так і зосталася в царстві своїх банячків, тарілочок, термосів, закутана в теплий светр навіть тоді, коли надворі липень. Взута в синтетичні тапочки, підперезана неопреновим поясом від остеопорозу, вона переходиться будинком покинутих речей, перекладає предмети з моїми відбитками, слухає пооббивані мною стіни, неквапливо підводиться з крісла, на якому я лишив відмітини сокирою (забава така була), щодня виходить на вулицю тими самими сходами, що їх я перестрибував одним махом, – вона є старою розлогою липою, до якої я постійно вертаюся, щоби знову покинути. Вона винувато крутиться, тупцюється, переминається довкола мого теперішнього життя – і боїться увійти, соромиться своїх болячок, відчуває свою зайвість, багато чого взагалі не розуміє, але довіряє так само, як я колись довірив їй промивання рани. Вона сама все прекрасно розуміє. 

Наші матері, висушені, випиті до дна і відлюблені, так і залишаються на своїх вершинах пережитого, і з часом ці вершини маліють і дрібніють, перетворюючись на незначні пагорби, тому що час обтинає гострі кінці. Ми, ідеологи щоденних потрясінь, дуже швидко переростаємо своїх мамів, гордо крокуємо назустріч новим стресам і не розуміємо розміреності їхнього життя. Нам стає нудно й нецікаво вже на другий день, ми шукаємо в гімні шкварку, і завжди знаходимо, і дивуємося, чому життя наших матерів є таким безвідходним, чому вони споживають одну й ту саму річ чи емоцію впродовж усього життя і не можуть її викинути на смітник. Ми точно впевнені, що нас чекає зовсім інша доля, що циркуль часу не залишить на нас болючих подряпин і ми не будемо ходячими музеями діагнозів, приречених на післяобідню тишу. 

Я без попередження якось заїхав до мами – і застав цю бальзамну тишу. Мама поралася в задній кімнаті, не чула мого приходу. Завжди я приїжджав у підготовану атмосферу гостинності й очікувань, з цілуваннями, обніманнями й жартами – а тут я потрапив у природний, неспеціальний ефір, у якому були її щоденні звуки й відтінки. Мене заворожила ця аудіостерильність. Цокання секундної стрілки кварцового годинника, тихе булькання пристрою в акваріумі, автоматичне вмикання котла – усе це теж було тишею. Все це було суцільною тишею будинку, в якому я виростав, але якого я ніколи не чув. Поскрипування підлогових дощечок, стікання крапель конденсату по віконній рамі – будинок оживав у своїй цілковитій тиші, автором якої є мама. Я раптом збагнув, що це і є її спокій, її бажаний стан. Усе, що я робив усі ці роки, безумно гасаючи по будинку і здіймаючи порох, порушувало її внутрішню гармонію, стан спокою, гіпобіоз. А зараз у цій смиренності, теплизні, пошурхуванні, у гравітаційному танці мікропилинок наш будинок разом зі своєю господинею ще ніколи не був таким живим, ущерть наповненим матерією існування. Тут навіть тріщини на стінах ожили, як у ті часи, коли я лежав із ангіною і нафантазовував собі настінний сюр. Мені було ніяково порушити цю ідилію тиші й рутини. Я навшпиньки підійшов до задньої кімнати, мама мене помітила, мало не зойкнула – і згасла. Згасла, як гасне темрява в момент запалювання свічки. Просто згасла. Суцільна ідилія розпалася на оречевлену геометрію меблів, плінтусів, настінних візерунків, віконних перемичок. Мама ніби стрепенулася, вернулася звідкись, почала жартувати, щось розпитувати, але то була вже інша людина, яку накрутили, наче годинник, і вона відпрацьовувала ліміт пружини. Тепер я постійно боюся тривожити її собою. Уже нема що пити. Уже нема що викручувати. Лишень віддавати отриману колись любов, яку (такий задум небес) ти вже давно конвертував у щось інше й забув.

- У тебе теж так?