Інфляція гідності

У новітній історії України була дата, яку не сприймають як вирішальну, а дарма. 17 грудня 2013 року, коли президент Віктор Янукович, демонструючи правильність євразійського вектору, домовився з Росією про позичку 15 мільярдів доларів.

П’ятнадцять. Мільярдів. Доларів. Грандіозна сума – по три мінімальні зарплати на кожного, якби поділити її між усіма громадянами України. Звичайно, ніхто б не ділив, але все одно вражає. Та українці – точніше, активна їхня частина, уособлена Майданом – виявились невдячними: манну небесну не прийняли, а далі протестували аж до кривавого фіналу й вигнання Януковича. Це заведено називати Революцією гідності.

Тепер щоразу, коли влада (яка є владою лише завдяки Майдану, хоча дедалі частіше про це забуває) пропонує суспільству відмовитись від гідності заради тих чи інших прагматичних цілей чи маневрів, я згадую ці п’ятнадцять мільярдів, заради яких ми тоді не поступились своїми цінностями.

Війна, яку не можна називати війною, вживаючи натомість цинічний евфемізм «антитерористична операція»? Гаразд, потерпіти можна, інакше гаплик економіці й підтримці Заходу, та й Путін нападе.

Дипломатичні відносини й відкритий кордон із Росією, яка окупувала нашу територію? Що ж, спробуємо повірити, що й це виграшна позиція в міжнародно-політичній грі.

Всерйоз обговорювані в Мінську перспективи «амністії» (точніше, безкарності, адже амністія – це після суду) бойовиків і введення їхнього політичного крила до українського правового поля? Зчепимо зуби й повіримо, що й це маневри.

Коли стає очевидним, що злочини злочинного режиму Януковича довести неможливо, його непокарані слуги сидять у парламенті та місцевих радах, а члени Сім’ї лишаються акціонерами української економіки й політики, можна заспокоїтись тим, що це – заради єдності країни та ліберально-демократичного реноме в очах західних партнерів. 

Торгівля з Росією? Соромно, але економісти кажуть, що без тих мільярдів, які вона приносить у бюджет, Україна гигне. Терпимо й це, мільярди ж. Продаж у Росію моторів для військових гелікоптерів виправдати вже важче, але, якщо замислитись про голодних дітей запорізьких пролетарів, що ризикують утратити робочі місця…

Російські товари й послуги, яким досі нема альтернативи, на зразок ядерного палива, нафти, мобільного зв’язку чи настоянки глоду… Ще жалюгідніше, але Гройсман сказав: альтернативи нема.

Але, Боже ж ти мій, «Яндекс-таксі»!

Безперечно, аргумент «фінансування агресора» радше емоційний, ніж раціональний. Суми, які заробляє російський бізнес на українському ринку, смішні у співставленні з тамтешніми нафтогазовими наварами. Можна навіть переконати себе в тому, що гроші, які сплачує до російського державного бюджету компанія «Яндекс», йдуть кудись не туди, не по тій статті, з якої фінансується окупаційна армія та купується зброя для сепаратистів Донбасу. А навіть якщо по тій – кожен клієнт нагрішив на копійку, не вистачить навіть на патрон для калашникова, не кажучи вже про снаряд для Авдіївки.

Точно підрахувати міру відповідальності кожного за смерть людей, чиє життя безцінне, неможливо, а седативними аргументами – газом-джазом-київстаром – легко приспати сумління.

Але я знов повертаюсь думками до тих п’ятнадцяти мільярдів доларів. Як можна, відмовившись від такої купи грошей, від стабільності й добробуту пропонованого Януковичем майбутнього, в якому Україна мала б гарантовану миску московської баланди, за три роки розмінювати гідність на п’ятнадцять гривень знижки?

Не може ж бути мільярдів відсотків інфляції? Чи може?