Молдова знову випереджає Україну. Чому шлях до ЄС не пробачає імітації реформ
Вікно можливостей для України не безмежне
Розмір, звісно, має значення. Тим більше при вступі до ЄС.
Так, Молдові помітно допомагає її розмір. Як і відсутність війни. Але – як і в багатьох інших процесах – ефективність рухів, темп і сталий прогрес важать набагато більше.
Саме сталість прогресу береться за основу оцінки під час проміжних звітів Єврокомісії. Україні можуть скільки завгодно йти на поступки, проте навіть помʼякшені формулювання демонструють: Молдова знову вирвалася уперед. Я спостерігаю це не вперше: те саме відбувалося перед тим, як з нами «стався безвіз». Для чого ми теж мали виконувати купу зобовʼязань – від верховенства права до контролю за організованою злочинністю і відмиванням грошей. Ефективність нашої роботи тоді теж оцінювали експерти з держав-членів ЄС. Україна почала цей процес першою серед усіх держав Східного партнерства, задовго до російської анексії Криму, – ще в 2007 році. Ми ще й допомагали решті в процесі підготовки, бо вже мали відповідні напрацювання і результати. Чим усе закінчилося? Громадяни Молдови почали їздити до Європи без віз у 2014-му. Українці ж лише через три роки.
Зараз ми стикаємося з тією ж самою проблемою, що й тоді. Україна уміє брати на себе зобовʼязання, але на півдороги перестає їх виконувати. Не те щоб відмовляється, просто буксує. Усіма чотирма лапами, як великий собака, якого намагаються завести на чекап до ветеринара, а йому там погано пахне. Він туди не хоче, і все. На жаль, таке ставлення дуже добре читається нашими європейськими партнерами, відповідні висновки ми можемо бачити у проміжному звіті. І так надзвичайно помʼякшеному, треба сказати.
Ну не можуть українські можновладці постійно, з року в рік, використовувати воєнний стан як виправдання. Воно так не працює. Російська балістика чи реактивні дрони ніяк не впливають на бажання (чи, радше, небажання) голосувати або підписувати важливі для євроінтеграції закони, приміром антикорупційну стратегію. Парадокс у тому, що процес її виконання можна було б розтягнути ще на багато місяців, однак складається враження, що сама назва документа викликає майже релігійну відразу.
А у Молдови, на відміну від нас, не викликає ідіосинкразії, наприклад, ідея присутності іноземців у конкурсних комісіях, і вони не вважають це втручанням у суверенітет. Адже, здається, не вважають суверенітетом право конкретних людей на ручне управління державними механізмами.
Можна цілком аргументовано доводити, що присутність іноземців сама по собі не панацея, комісії за їхньою участю так само можуть помилятися. Так само частина поставлених нам вимог-бенчмарків теж не гарантує нам як державі обовʼязкового верховенства права, а радше відображають окремі погляди окремих європейських експертів. Проте це зобовʼязання, які ми вже взялися виконувати. Прийняли як шкалу оцінювання. Пообіцяли ухвалити. Але з кабінету запахло якось не так.
Ну то якщо ми продовжимо імітувати прогрес у впровадженні європейських норм замість справжнього руху вперед, то перед цим кабінетом можна стояти ще роками. Навіть при тому що ЄС дуже переймається Україною, один із головних ідеологів блоку Маріо Драгі днями сказав, що від того, чим закінчаться переговори про мир із Росією, залежить майбутнє Європи. Тобто найближчий рік-два – далі вже власні вибори одразу в кількох західноєвропейських країнах ризикують все ускладнити – це наше ідеальне вікно можливостей. Чомусь у Києві це досі читають як «ми нічого не робитимемо, або робитимемо декоративно, їм доведеться нас забрати хай там що». А так нам не буде.