Чи може нині Україна дозволяти собі марнотратство?
Cпостерігаючи за чиновниками, я зрозумів, що, як правило, найбільш «досвідчені» з них категорично не налаштовані на те, щоб робити щось корисне для країни дешево або задарма. Проект має бути супервитратним, отоді він їм сподобається.
Для прикладу. Зараз держава почала роздавати на кіно справді дуже чималі кошти. Приміром, минулого року це було 500 мільйонів гривень, цього року ще більше. Якщо був би гарний ефект, то був би сенс давати ще більше.
Однак, зараз ці кошти роздають під проекти, в які у продюсерів є змога закладати надлишкові непотрібні витрати. Тобто, по-простому, красти в держави.
По факту із сотень фільмів якийсь результат отримають штук 5-10.
Незрівняно дешевше і ефективніше було б організувати постійний всеукраїнський конкурс сценаріїв, обирати з них найкращі, і роздавати найкращі сценарії так само обраним за конкурсами найкращим режисерам. Це означало б не длубатися в «руді», а одразу знайти діаманти. Ще й заздалегідь формуючи і розставляючи державні пріоритети.
Інший випадок. Нещодавно поцікавився, чому б замість будівництва за державні кошти супердорогого житла для переселенців не зробити для них, за участі держави, інтерактивну карту з будинками і квартирами, виставленими в оренду чи на продаж, аби людина на основі перевірених фото могла швидко і недорого знайти дах над головою. Відповідь – на такі послуги нема попиту. А на те, щоб засвоїти сотні мільйонів, а потім їх віддавати десятиліттями – є?
Україна зараз не в тому стані, щоб дозволити собі бути марнотратною чи неефективною.