Битва за Гоголя

Анексія Криму запустила процес емансипації України. Ця емансипація розпочалась із простору загального політичного. Вслід настав етап економіки і взаємної торгівлі. Після прийшов час спільного історичного й символічного. Потім настала черга моральних авторитетів: ті, хто претендував на універсальність своєї моралі, раптово виявив, що громадянство обмежує легітимність їхнього менторства.

Але досі не відбулося битви за Гоголя. Миколу Васильовича.

Те, що відрізняє його від усіх інших українських письменників ‒ це цільова аудиторія. На відміну від Шевченка чи Франка, Гоголь писав у першу чергу для жителів імперії. Причому тих, хто складав її «титульну частину». І писав він не просто для них, а й ‒ що ще важливіше ‒ про них.

Закони гумористичного влаштовані так, що в ньому є право на жарт. Розповідати зі сцени анекдоти про євреїв може єврей. Про вірменів ‒ вірменин. В іншому випадку ви ризикуєте наштовхнутися на обвинувачення в шовінізмі, а ваші жарти сприйматимуться як глузування та знущання.

У пострадянські роки цього правила неухильно дотримувалася: в тому ж КВН іронізувати над кавказцями могли лише команди з Кавказу. Над вихідцями з Центральної Азії ‒ казахи або узбеки. «Прожекторперісхілтон» завбачливо видав своїм ведучим національності: Цекало відвели роль українця, Мартиросян відповідав за Закавказзя, а Ургант іноді дозволяв собі жартувати про євреїв. Кожна гумористична команда прагнула розширити географію жартів, запрошуючи до складу представників нацменшин ‒ щоб позбутися докорів із боку «висміюваних».

І тому Росія триматиметься за Гоголя до останнього.

Не тільки тому, що він один із засновників містичного реалізму. Не тільки тому, що в своїх листах говорив про російський компонент своєї ідентичності. Не тільки тому, що його встигли зробити еталонним творчим мігрантом, який влився у простір імперської літератури. Гоголь важливий не тільки своєю дружбою з Пушкіним і Жуковським, не тільки своєю столичністю й літературним масштабом. Він важливий ще й своєю інтонацією.

Тому що його «Ревізор» або «Мертві душі» ‒ це, в значній мірі, не побутописання, а сатира. Нещадна й жорстка. Та, що висміює й картає. Гоголь може любити своїх персонажів, але він безжалісний до них. Що, в принципі, не дивно з огляду на те, що сам письменник сприймав літературу як спосіб змінювати світ і людей.

Німа пауза в фіналі п'єси «Ревізор» (яку сам автор хотів розтягнути на сцені на кілька хвилин) ‒ це лише спроба поставити перед театральним глядачем дзеркало, в яке він мав вдивитися, пізнати себе в персонажах і, жахнувшись, ‒ змінитися. «Мертві душі» і зовсім замислювалися як трилогія, де головні герої, пройшовши через низку очисних випробувань, мали переродитися. Але глядач відмовився це робити синхронно з літературними прототипами і другий том відправився до грубки.

Гоголь ‒ найбільш лютий сатирик і висміюватель. І висміював він ту саму російську імперську реальність, про яку написані його головні твори петербурзького періоду.

І як після всього цього визнати його українським письменником? Як після цього читати його книги в Росії?

Це визнання зруйнує легітимність його насмішок. Виявиться, що це вже не російський автор бичує пороки своєї країни, а представник іншої ‒ вже закордонної й ворожої ‒ культури висміює країну, в якій опинився. Віддай Гоголя Україні ‒ і вийде, що півтора століття Росія читає безжальну пародію на власний побут, який написаний зовнішнім спостерігачем. Виявиться, що весь цей час із літературної сцени анекдоти про Росію росіянам розповідав іноземець.

А змиритися з цим рішуче неможливо.