Бути Україні чи не бути. Інша точка зору
«Чого ти заводишся, у нього просто інша точка зору. Він просто хоче миру. Він просто скептик. Вам потрібно з ним поговорити».
Насправді, не потрібно.
Колись давно я вірив у компроміси. Вважав, що люди виходять із раціонального. А потім до мене до Криму приїхала російська армія. Вслід вона приїхала на Донбас і почала потроху розстрілювати мої ілюзії.
Виявилося, що вся пострадянська дискусія була не про те, якою Україні бути – нейтральною, проросійською чи прозахідною. Вона була про те, бути Україні чи не бути. І виявилося, що нейтральність – це лише проміжна стадія для того, щоб вона стала «російською».
Я не випадково пишу це слово в лапках. Тому що Донбас довів – мріяти про Росію зовсім не означає отримати Росію. Після півострова проросійський обиватель ще мав підстави вірити в «кримський сценарій» – коли чужа армія малою кров'ю приносить тобі рублеві пенсії. Але після того, як схід України перетворився на Сомалі, вірити в компроміси з РФ може або ідіот, або провокатор.
Сподіватися на «русскій мір» у ситуації, коли він уже встиг восторжествувати на території Донецька й Луганська, може людина з відбитим почуттям самозбереження. Тому що капітуляція України означає не повернення в епоху розвиненого Януковича. Програш Києва означатиме повернення до епохи розвиненого «мотороли».
Ми 23 роки жили в прикордонні й позаблоковості. Ми з року в рік домовлялись із Москвою та йшли на компроміси. Але проблема в тому, що будь-який компроміс недостатній для Кремля. Йому потрібний буфер, а як виглядатиме доля жителів цього буфера – йому не важливо. Доля Донбасу – тому ілюстрація.
Іноді історія перестає бути гуманітарною наукою, а стає точною. Три більше двох. Сім на сім – сорок дев'ять. Немає сенсу вступати в дискусії з тими, хто стверджує зворотне. Деякі ідеї токсичні. Деякі люди ніколи не подорослішають. Реальний вік значення не має.
У них можуть бути різні мотиви. Хтось, утомившись від відповідальності, хоче сильної руки. Хтось ностальгує за молодістю й ерекцією. Хтось вірить у «прогнилий захід» або нудьгує за номенклатурним статусом. Але жодна з форм ностальгії за минулим не має сенсу, якщо вона знищує майбутнє.
І питання навіть не до люмпенів – вони незнищенні як опади. Питання до тих, хто всерйоз пропонує мені вести з ними переговори. Хто вважає їх точку зору рівноцінною. Хто намагається легітимізувати її на рівні публічної дискусії.
І не важливо, чим вони керуються. Хтось, можливо, вірить в ліву ідею, яка закликає захищати слабких, забуваючи про те, що за спиною цієї меншості стоїть одна сьома частина суші. Хтось, певно, так довго обслуговував російських сателітів, що відрізав собі інші шляхи до працевлаштування. Хтось і зараз бере гроші в Росії. Хтось – просто дурень.
Дискусія неможлива, як неможливий компроміс між онкологом і шарлатаном. Перемога одного призведе до виживання організму. Перемога іншого – до некрологу. Той, хто вважає землю пласкою, юридично рівний тому, хто знає про геліоцентричність. Але нікому не прийде в голову зіштовхувати їх у ток-шоу для звіряння аргументів. І вже тим більше – відправити адепта слонів і черепахи викладати до школи.
Війна різко звужує простір допустимого. Дискусія про українське майбутнє була можлива до Криму й Донбасу – всі ті роки, поки Москва та Брюссель конкурували за Київ. Тепер дискусії немає. Або ви чините спротив агресору, або не вважаєте його агресором. Але тоді буде доречніше вчинити, як Анатолій Вассерман.
Який поїхав.