Чому Україні не можна відмовитися від півострова

Мій колега зі Львова Остап Дроздов написав про те, що Україні немає ніякого сенсу повертати Крим, тому що він розмиватиме політичну єдність країни.

Щодо прочитаного є кілька зауважень.

Перше. Остап пише: «Мене влаштовує, що бабульки, які все життя молилися на росію і путіна, нарешті втратили укр.паспорт і всі права, пов’язані з цим». Справа в тому, Остапе, що роздача російських паспортів не супроводжувалася вилученням українських. І будь-який кримчанин – незалежно від того, поїхав він із півострова чи досі живе там, – так само залишається громадянином України. І юридично у своїх правах нічим від Остапа Дроздова не відрізняється.

Друге. «Нарешті відпала п’ята колона, яка всі ці роки практикувала відкриту українофобію і в парламент давала як не колєсніченка, то миримського й інших фріків». Так, без сумніву, Крим відправляв до українського парламенту вельми специфічних персон. Але не більш специфічних, ніж делегати від інших областей. Брила особистості Віктора Федоровича кувалася в Єнакієвому, а не в Алупці, панове Кернес і Добкін – продукт Харкова, а не Бахчисарая, а Труханов живе з одеською, а не судацькою пропискою. Остапе, продовжуючи цю логіку, можна так само схвалити виключення зі складу країни всіх інших областей. До речі, забув сказати. За останні кілька років питання виникали до депутатів із усіх областей, включно зі Львівською.

Третє. «От як ми собі уявляємо повернення Криму? Завтра прийдуть війська НАТО, проженуть росіян – і кримський народ одягне вишиванки на знак солідарності з Галичиною?». Ні, Остапе, ніякі війська НАТО, звісно, не прийдуть. Якщо і прийдуть – то лише українські. Але я хочу нагадати, що 2013 року будь-який, хто почав би розповідати про те, що Крим буде анексований, Донбас – окупований, малайзійський Боїнг – збитий, а губернатором Одеської області стане екс-президент Грузії, був би негайно вивезений до психіатричної лікарні. Протягом останніх трьох років привчили мене до того, що неможливе – можливо. А вас?

Четверте. «Якщо Україна хоче мати у своєму складі Крим – вона має визнати російську мову як єдину на цієї території. Укр.мови в Криму не буде вже ніколи». Років двадцять тому, Остапе, в Україні не було україномовного ТБ і радіо, україномовної рок-музики й такої ж вищої освіти. За чверть століття дифузія – політична й мовна – дісталася до Дніпропетровської області. Так, процес мовної дифузії розтягнеться приблизно ще на два покоління, але такі речі й не відбуваються швидко. Погоджуватися з вами стане лише той, хто не звик спостерігати процеси в динаміці.

П'яте. «Крим утрачено. З цим треба змиритися і не робити з цього трагедії». А який статус ви пропонує закріпити за Кримом? Ви пропонуєте офіційно від нього відмовитися? Але тим самим ви легалізуєте анексію, усунете будь-які приводи для претензій до РФ і будь-які причини для дипломатичного тиску на Москву. Якщо ви пропонуєте не визнавати анексію півострова – то як це в'яжеться з вашою ідеєю про те, що «без півострова краще»?

Шосте. Остапе, мені здається, ви дуже сильно помиляєтеся щодо готовності Москви до компромісів. Кремлю потрібен не стільки Крим – йому потрібна Україна. І якщо ви вирішите відторгнути окуповані території, щоб вони не стримували розвиток країни, це зовсім не означає, що завтра не будуть окуповані наступні області. Ви можете відступати скільки завгодно в надії, що агресор видихнеться й не піде за вами, але це наївно. Чи піде. І навіть абсолютна культурно-релігійно-ідеологічна інакшість вашого рідного Львова не зупинить імперію. Тому що в імперії немає меж – у неї тільки горизонти.

Сьоме. «Україну руйнує поєднання непоєднуваного. Ми в один державницький проект насильно залучали і людей ідейних, і людей, які в гробу бачили Україну». Так, у минулому українські землі входили до складу різних імперій. І на цих територіях був різний досвід державності. Але ваша логіка – прямий шлях до тотальної фрагментації країни. У жодній країні світу немає тотальної одностайності. Жодна країна світу не може похвалитись атмосферою абсолютної однодумності. У будь-якій країні в ситуації зовнішньої агресії обов'язково знайдуться герої та зрадники, партизани й колабораціоністи. І ваш рідний Львів, Остапе, не виняток.

Так, 1991 року незалежність дісталась Україні в той момент, коли країна до неї була не готова. Якби була – то на перших президентських виборах переміг би не номенклатурний Леонід Кравчук, а В'ячеслав Чорновіл. Але опозиціонер тоді здобув перемогу лише в трьох західноукраїнських областях, а решта території країни на довгі два десятиліття залишилась у прикордонні. І вся боротьба цих років ішла за те, щоб зрушувати цю ціннісну барикаду все далі й далі на південь і схід.

І сьогодні Україна – це країна, солдати якої часто говорять російською, але це не заважає їм захищати нас із вами, Остапе. Це країна, в якій націоналізм не етнічний, а політичний, і де частиною політичної нації може стати хто завгодно – незалежно від закінчення прізвища й місця народження. За вашою ж логікою, Галичина повинна була ще 1991 року відмежуватися від ціннісно чужого центру і сходу країни, щоб зберегти свою ідентичність.

Але зараз на дворі вже 2017-й, і єдине, що ви пропонуєте ампутувати, – це Крим. Так значить, щось за цей час встигло змінитися, хіба ні?