Держдуми не існує

Нинішню Держдуму прийнято називати скаженим принтером. Цю назву їй подарував головний редактор «Нової газети» Дмитро Муратов. Чинний склад запам'ятається тим, що заборонив іноземне всиновлення, зробив більш жорстким проведення мітингів, ухвалив закон про «іноземних агентів» і «небажані організації», дозволив досудове блокування сайтів, запровадив кримінальну відповідальність за наклеп, голосував за анексію Криму і дозволяв Володимиру Путіну задіювати армію за межами країни.

Під завісу роботи російські депутати ухвалили «закони Ярової», що дозволяють садити за недоносительство, знижують вік відповідальності до 14 років і скасовують приватність листування.

Пам'ятаєте «драконівські закони Януковича», ухвалені в січні 2014 року? Так ось – російські депутати в такому режимі пропрацювали останні чотири роки, привчаючи громадян до думки «заборонено все, крім того, що дозволено».

Але будьмо справедливими – ображати Держдуму Росії немає жодного сенсу. Лаяти її можна лише в тому випадку, якщо ми сприймаємо законодавчий орган Росії як місце, в якому пишуть закони і правила. Якщо ми виходимо з посилу, що загвинчування гайок – це суверенне депутатське рішення, помножене на міжфракційний консенсус. А насправді нічого цього немає.

Сучасна Дума – це лише філіал адміністрації президента. І всі ті закони, які розбурхують громадську свідомість – це винахід людей, які відповідають в АП за внутрішню політику. Ступінь самостійності парламенту порівнянний із самостійністю керівників державних ЗМІ: вона є в тактичних деталях, але щотижневі наради у заступника голови адміністрації президента Олексія Громова ніхто не скасовує.

І якщо ми чуємо про те, що в Криму обговорюють можливий трансфер Руслана Бальбека і Наталії Поклонської до наступного скликання парламенту, це означає, що на наших очах обговорюють їхнє почесне заслання. Приблизно таке, якого вдостоївся багаторічний глава «Російської громади Криму» Сергій Цеков, який перебрався до Ради Федерації ще 2014 року. Відтоді він зійшов із публічних радарів, і можна лише гадати про те, з чого складається його повсякденність.

Часи, коли російський парламент сперечався з першим президентом Росії Борисом Єльциним, пішли в небуття. Початок цьому був покладений іще в 1993 році, коли підконтрольна Єльцину армія розстрілювала Верховну Раду, що вийшла з-під контролю. Драматизм моменту був у тому, що сьогодні – з реальності 2016 року – стає ясно, що співчувати не було сенсу жодній стороні. Той парламент двадцятитрирічної давності проголошував гасла, які в 2014 році стали мейнстрімом на російському ТБ. За іронією долі ідея імперського реваншу, розстріляна 1993 року, була просто відкладена, щоб знову відродитися вже за часів каденції Володимира Путіна.

Але саме відтоді почався занепад російського парламенту. І те, що ми спостерігаємо сьогодні – лише закономірне досягнення фінальної стадії лояльності. Коли імена не важливі, а біографії не цікаві. Єдина розвага для 450 людей із депутатськими корочками – це гра в публічність. Всі вони беруть участь у негласному тоталізаторі на найбільш безпринципну демонстрацію відданості. Заради якої готові підписатися під будь-якою ницістю, спущеною згори.

Але зараз ми спостерігаємо ще одну нову грань. На наших очах іде в небуття останній легітимний парламент Росії. Той, який обирали громадяни Росії, які живуть на російських же територіях. Наступні вибори до Держдуми відбудуться, зокрема, і в анексованому українському Криму.

2014 року Росія стала країною без міжнародно визнаних кордонів. На південному заході країни утворилася пробоїна: півострів, який Москва продовжує вважати «своїм», з точки зору всього іншого світу належить Україні. А в 2016 році йде в небуття легітимність російського парламенту. Який буде представлений людьми, які не мають права там перебувати. Який буде обраний, у тому числі, на територіях, які Росії не належать.

Насправді, це мало чим відрізняється від танкових залпів 1993-го.

RIP.

 Джерело: Крим.Реалії