Диктатура трієчників, або Російський цар-то голий

Журналісти з'ясували, що Анатолій Чепіга, який встиг сповідатися Маргариті Симоньян під ім'ям «Руслан Боширов», народився в Амурській області Росії. Закінчив училище на Далекому Сході, служив у 14-й бригаді спецназу ГРУ. Тричі побував у відрядженні в Чечні та нагороджений званням Героя Росії ‒ імовірно, за війну в Україні.

Все це вдалося з'ясувати з відкритих джерел. Фотографії на сайті училища. Список випускників, нагороджених «золотою зіркою». Виписки з системи «Російський паспорт». На завершення, Чепігу впізнали його односельці, до яких дістався журналіст «Коммерсанта».

Виявилося, що їхні закордонні паспорти, офіційні легенди та місця видачі документів підготовлені так, що не дають відповіді, а навпаки ‒ викликають запитання. З'ясовується, що головне російське розвідувальне відомство не здатне прикрити своїх оперативників від звичайної журналістської цікавості. На цьому тлі звична демонізація російських спецслужб починає виглядати як надмірний комплімент.

І тепер соціальні мережі знову змагаються в конспірології. Шукають джерело зливу. Війну спецслужб. Многоходовочки. Хоча цілком можливо, що ми знову маємо справу з простою некомпетентністю.

Причому, приклад же не унікальний.

Приблизно рік тому в російських медіа вийшло докладне інтерв'ю колишнього співробітника телеканалу «Россия» Дмитра Скоробутова. В якому він досить предметно розповідав про внутрішню кухню головного російського рупора пропаганди.

Шеф-редактор «Вестей» скаржився на свою зарплату в 900 доларів. Розповідав, що його підлеглі редактори отримують по п'ятсот доларів. Що їхні оклади порівнювані з окладом чергової біля ескалатора.

Екс-пропагандист нарікав на негативний кадровий відбір. Що професіоналів викидали заради чиїхось «дочок». «Інтриги, кумівство, приниження, алкоголізм», ‒ це пряма цитата з його інтерв'ю. Коли він намагався щось заперечувати керівництву ‒ йому відповідали, що на каналі потрібні «люди-функції, а не творчі одиниці».

І це, можливо, найбільш показово.

Тому що роздуті бюджети російської «оборонки», спецслужб і пропаганди ‒ це реальність. Рівно в тій же мірі в якій реальність ‒ це корупція в Росії. Та сама, яка всі ці суми з багатьма нулями списує на сторону.

На виході ситуація, коли заробітки «причетних» обчислюються сотнями тисяч, а «непричетних» ‒ кількома сотнями доларів. Ми весь час думаємо, що російську пропаганду роблять хороші мізки за великі гроші. А в підсумку виявляється, що все це готують поденники, які позичають у колег до зарплати.

І що змушує нас думати, що це проблеми одного конкретного відомства? В тому ж і штука, що подібне співвідношення ‒ це історія про систему в цілому. А її правила, у свою чергу, можуть працювати повсюдно.

І тому ‒ так. Російська Федерація вміло створює собі імідж. Лякаючи цифрами та репутацією. Але як тільки хтось починає піднімати завісу ‒ виявляється, що вулицею ходить все той же голий король.

Ну й нехай.