Яким буде кінець війни в Україні

Мене іноді просять дати коментар про війну.

Запитують про обстановку на фронті. Про західну зброю. Про перспективи наступу. Єдине, що мені залишається – відповідати «я не знаю».

Армія ієрархічна. І що менше зірок на твоїх погонах – то менше ти знаєш про ситуацію. На моїх погонах зірок немає зовсім – а тому рівень мого армійського кругозору нерідко менший за ваш. Тому що на читання новин час залишається не завжди.

До того ж, питають про процеси, а відповідати доводиться про людей, які поряд. Будь-яке шапкозакидництво фонує зневагою до їхніх життів. Віддає вихвалянням і зарозумілістю. Напевно, тому я обережний в оцінках і консервативний у прогнозах.

Усередині нашої країни встиг скластися консенсус. Розмова про сценарії перемоги завжди впирається у паралелі з Другою Світовою. Коли ворог не просто повалений, а ще й переформатований. Коли не лише вихід на межі, а ще репарації, не лише фізичне роззброєння, а ще й ментальне. Ми закономірно мріємо про остаточну перемогу – ту, за підсумками якої агресор переходить у нову якість і не загрожує майбутньому.

Але завжди є ризик стати заручником власних очікувань. Навіть вихід на межі 91-го року не означає однозначного кінця війни. Росія може сісти у глуху оборону, відмовитися від переговорів та почати зализувати свої військові рани. А тим часом російських дітей у школах продовжать вчити тому, що «належні їхній країні» міста Херсон, Донецьк, Луганськ, Запоріжжя та Сімферополь «окуповані фашистами». І в цьому сценарії наша нинішня війна обов’язково матиме продовження.

Оптимістом легше бути сьогодні, але реалістам легше доведеться завтра. Війни в Боснії та Хорватії тривали по чотири роки. Війна у Кореї – три. Французи билися у В’єтнамі вісім років – стільки ж, скільки й американці. Цілком імовірно, що Путін сприймає підсумок цієї війни як свою політичну спадщину – а тому він не має жодного сенсу йти назад.

На цьому тлі досить дратують ті, хто намагається торгувати надією на швидку перемогу. Усі ті, хто продають «змову в Кремлі», «онкологію у Путіна» та «повстання в російських регіонах». Нам дуже хочеться «Бога з машини» і ті, хто заробляють собі іміджевий капітал на війні, — не особливо церемоняться із заголовками. З тією різницею, що ефект плацебо в наших умовах не працює. Ваша віра у перемогу має мало сенсу, якщо ви перемогу ніяк не наближаєте.

Цей дощ надовго і до цього краще звикнути. Ставка на спринтерський ривок завжди виходить боком на стаєрській дистанції. А тому навіть в армії не так уже важливий твій початковий порив. Той самий, що змушує тебе одягнути форму і взяти зброю до рук. Тому що після перших тижнів героїчних селфі тебе неодмінно наздоганяють побут та втому. І єдине, що набуває сенсу в цей момент – це твоя готовність «тягнути».

Твоя готовність тягнути службу та повсякденність. Побутову невлаштованість та рутину. Фізичні навантаження та вигоряння. Неминучу бюрократію та стрес. Цього всього немає на плакатному зображенні війни – та й самі ми дуже далекі від плакатності. У кожному з нас безліч недоліків і при найближчому розгляді досить просто розглянути вади. Але якщо ми не поміщаємось у чийсь шаблон, то проблема не в нас, а в шаблоні.

Може тому мені набагато більше до душі обережні оцінки та консервативні прогнози. Ті, що не торгують передчуттям швидкого тріумфу. Ті, що не стверджують про швидкий крах російського режиму. Зосереджені та злі на цій війні мають більше шансів, ніж розслаблені та оптимістичні. Тому я люблю зосереджених та злих.

Я не знаю, коли українські прапори з’являться у Криму. Не можу оцінити рівень стійкості російської економіки. Поняття не маю, якими будуть кордони Росії за п’ять років. А ще я досить скептично ставлюся до формули «повернуться хлопці – наведуть лад». Віра в таке віддає інфантильним бажанням перекласти на нас відповідальність, а я, як і раніше, не втрачаю надію, що війна змусить країну подорослішати.

Нам і так багато в чому щастить. Не треба вигадувати дива – достатньо тих, що вже трапились. Наша армія бореться так, як не доводилося за останні сорок років жодній іншій. Наш тил – попри ракети – продовжує жити в умовах довоєнного побуту. «Карткова система», «продуктова пайка» та «гуманітарна катастрофа» не дано абсолютної більшості у відчуттях і залишаються чимось із документальних фільмів на Нетфліксі. А умови західної фінансової допомоги дають обережну надію на реформи країни.

Мої знайомі іноді пишуть, що на їхньому внутрішньому календарі, як і раніше, лютий двадцять другого. У цьому підході здається мрія про повернення до довоєнного. Не впевнений, що готовий погодитись з подібним. Ми пережили дуже багато, щоб це можна було обнулити. У нас за спиною – лише перший рік повномасштабної війни і ми не знаємо скільки таких років буде попереду. Все, що відбувається з нами, – це не порушення норми. Це є нова норма.

Життя стає простіше в той момент, коли ти розумієш, що простішим воно не стане.