Є терміни, які встигли втратити будь-яку конкретику. Наприклад, «порохобот»
Про очікування виборців Зеленського та Порошенка після виборів
Ще свіжий у пам'яті весняний поділ, який стався після другого туру президентських виборів. Коли більше ніж 73% виборців, які дійшли до дільниць, підтримали Володимира Зеленського, а близько 25% ‒Петра Порошенка. Ми часто говорили про те, що ці 73% були досить строкатими за своїм складом. Що вони об'єднали людей з дуже різними ціннісними установками. Але справедливо буде сказати й про те, що інші 25% теж були неоднорідними.
У квітні в цьому таборі виявилися ті, хто голосував особисто за Петра Порошенка. І ті, хто готовий був голосувати за порядок денний суверенітету.
Для других була важлива не персона, а підходи. Втеча від імперії, спротив агресії та війна як головний пункт, з якого для них починався список загроз. Все, що сприяє дрейфу від імперії ‒ сприймалося як бажане. Все, що розмиває зовнішній фортечний мур ‒ як потенційно небезпечне. Вся нинішня війна йде за право України бути Україною ‒ і тому порядок денний суверенітету встиг стати визначальним для невеликої, але досить активної частини українського суспільства.
Петро Порошенко для них міг бути вимушеним компромісом. Його вони підтримували лише тому, що не змогли знайти в бюлетені кращої кандидатури. Тим більше що сам Володимир Зеленський під час президентської кампанії загравав з різними групами виборців, максимально дистанціюючись від будь-якої конкретики. Для частини виборців подібна «всеїдність» вселяла підозри ‒ і вони не були готові його підтримати.
Власне, саме тому партійний результат Петра Порошенка на парламентських виборах виявився нижчим, ніж його персональний результат у другому турі президентських. 25% перетворилися на 8% ‒ а решта голосів розподілилися між іншими проєктами. В межах парламентського меню «порядок денний суверенітету» пропонували вже кілька гравців ‒ від об'єднаного табору націоналістів до партії «Голос».
І тепер ми можемо стати свідками ще одного витка еволюції.
Ті, хто підтримував особисто Петра Порошенка, з великою часткою ймовірності залишаться його прихильниками і надалі. А ті, хто підтримував порядок денний суверенітету, тепер будуть уважно вдивлятися в нового президента. Їхнє ставлення до його дій буде визначатися конкретикою. Тому що вектор руху важливіший за персоналії, а функціонал первинніший за конкретні імена.
Тим більше, що майже всі українські президенти проходили етап внутрішньої еволюції. Сам Петро Порошенко в редакції 2014 року досить сильно відрізнявся від самого себе зразка 2019-го. В цьому і полягає чудотворний ефект Кремля ‒ він раз у раз вимагає від будь-якої української влади куди більше, ніж та може запропонувати.
Будь-який новий політик може щиро вірити, що з Москвою можна домовитися. Що в Кремлі сидять раціональні люди, яким вигідні мир і торгівля. Що пошук компромісу приречений увінчатися успіхом. І кожен раз ці люди дізнаються про те, що для Кремля їхня поступливість ‒ недостатня, їхня здатність домовлятися ‒ кастрована, а їхня миролюбність ‒ недостатньо капітулянтська.
Теоретично все це може статися і з Володимиром Зеленським. У якийсь момент він може зрозуміти, що будь-які спроби «налагодити діалог» розбиваються об той факт, що він ‒ президент окремої держави, у якої є прапор, гімн і мова. І що для Кремля все це ‒ надлишкові атрибути, які заважають виправити «помилку історії» і повернути Україну назад в імперію.
І тоді, можливо, ми побачимо його внутрішню еволюцію. Подібну до тієї, яка раніше відбувалася з багатьма його попередниками. Які позбувалися власних ілюзій і змушені були відбудовувати українську державність лише тому, що Москва не залишала їм вибору. Якщо він вбере в себе порядок денний суверенітету ‒ то зможе заручитися голосами тих, для кого він є первинним.
Замість усіх тих, хто відпаде від нього, дорікаючи в «націоналізмі» та «руйнуванні братерської єдності». Адже ми все це вже проходили, чи не так?